Я Вікторія. Життя розділилось на до і після, лишились без житла, повністю зруйноване, без роботи, теж повністю зруйнована, без школи і без друзів, родичів, знайомих, в чужому місті. 

Були вдома, спали, пролунав телефонний дзвінок від знайомих, які нам сказали, що почалась війна.

Дітей готували в школі, казали принести рюкзак до школи зі змінними речами та продуктами на перший час, які не псуються. Син дуже переживав, щоб я його ніде не лишила, а вранці плакав, бо перший раз приготував подарунок однокласниці, бо вона йому подобалась. 

Ми живемо майже щодня під обстрілами. У Запоріжжі страшні обстріли були як раз на його день народження. Дитина не лишається сам вдома, вночі інколи прокидається і плаче, страшно.