Калашнікова Світлана, 15 років, учениця 10 класу Олексіївського ліцею Покровської сільської ради

Вчителька, що надихнула на написання - Чабаненко Галина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Цей чорний день я запам’ятаю на все життя…24 лютого, прокинувшись від маминого крику, зрозуміла, що щось трапилося жахливе .Але навіть в страшних снах не могло привидітися такого - почалася війна. Жорстока, виснажлива, неочікувана та загарбницька.

До цього ніхто не був готовий. Паніка, розгубленість, страх та навіть відчай просто читалися на наших обличчях. Навіть передивляючись телеканали, ми не могли усвідомити, повірити, що нашу рідну землю прагне знищити, загарбати «братній народ».

З нашого села дуже багато людей, покидаючи свої оселі, виїхали за кордон.

Дуже складно кидати рідний дім, залишати все надбане за життя, але страх переконував багатьох.

Можливо, у вас виникає питання: «Як я себе почувала у момент розуміння того, що вже не буде так, як було?» - Було дуже страшно і боляче. У той момент, зібравшись із думками, зрозуміла головне - темні сили прийшли на нашу рідну землю, щоб вкрасти те, що є в нашого народу. Ми з родиною це розуміли і не могли повірити, що це все насправді. А що буде далі?

Після початку війни усе змінилося. Патріоти держави пішли до лав ЗСУ, щоб відстоювати її, боронити, захищати.

З моєї родини також пішли на фронт чоловіки – рідний дядько та брат, його син. Вони самі так вирішили, сказавши, що будуть захищати нашу країну і свою родину від окупантів.

Жахливо, що багато дітей та дорослих загинули під уламками своїх осель. Родини залишаються без домівок, їм нікуди подітися, все, що залишилося - одяг. Ці події приголомшують. Де ми зараз?! Це справді 21століття?!

Ми живемо під вибухами, обстрілами, які не припиняються ні вдень, ні вночі. Життя набуло іншого сенсу. Радієш простим речам: не було обстрілу, собачка Жучка привела гарненьких цуценят, бабусі привезли потрібні ліки і вона стала почуватися значно краще. Хоча, ні. Є мрія, бажання: закрити очі, а потім, як у казках- все стало як раніше, коли всі раділи, ходили до школи, в дитсадки, на роботу, святкували різні свята, жили вільно. Зараз, цього всього немає. Війна забрала ті радісні миті, принісши за собою страшні руїни, розпач, сльози, горе та смерть.

Чи милувалися ми весною? Чи грілися ми під літнім сонцем , а вже на порозі осінь . Ловлю себе на думці, що дні різняться тільки подіями, які дають нам натхнення. Наші герої гонять ворога із захоплених територій. Разом із радістю сльози на очах, бо гине цвіт нації, багато воїнів навічно лягає у землю. Ми вічно будемо пам′ятати цих героїв ,бо саме вони закрили світ від лютого ворога.

Вони можуть розбомбити Щастя ,

Вони можуть розстріляти “Мрію”,

Але вбити волю їм не вдасться ,

Кожен буде жати ,що посіяв.

Чому , взагалі , це трапилося з нами ? З миролюбним народом , який нікого не чіпав . Жив своїм вільним, можливо, нелегким, але щасливим життям . Мабуть, наші вороги цим же і скористалися, думаючи, що жодна країна не зможе протистояти їм . Після анексії Криму зрозуміли, що кожна розвинена країна і надалі хоче жити мирно та щасливо, роблячи вигляд, що все добре. Але Україна вже пів року не здає своїх позицій . Навіть маленькі діти допомагають волонтерам, Що вже говорити за дорослих.

Україна не прагне чужого,

Україна боронить своє,

І щовечора дякує Богу ,

І щоранку у Вірі встає.

Ми хочемо жити своїм життям , працювати , вчитися , виховувати дітей та не боятися за себе і близьких. Хочемо жити в країні ,де ми єдині . Бачити щасливі родини , відчувати радісні хвилини .

Настане день, і зацвіте калина

І заспівають ніжно солов’ї.

Здобуде перемогу Україна

Повернуться Герої до рідні!