До війни життя було стабільним: була робота, жили добре, могли і гроші відкладати, і їздити відпочивати, і ремонти робити. Було мирне небо над головою. А тепер усе перевернулося - живемо у страху. 

У перший день війни ми почули вибухи. Я жила з молодим чоловіком, який служив. Його підняли по тривозі. У мене були сльози, крики, паніка. Він поїхав, і ми тривалий час не бачилися. 

Найскладнішим від початку війни було почуття страху за свою дитину. За те, щоб з нею нічого не сталося. Хочеться, щоб цей жах пошвидше закінчився. 

Ми живемо у двоповерховому будинку, ховалися у ванній. У нас є собаки, які дуже бояться вибухів - їх починає трусити. Ми сідали у ванній, накривалися ковдрою і там сиділи між двох стін. Спускалися на перший поверх до сусідів, у них сиділи в коридорі. Люди, на жаль, до всього звикають.

Зараз, коли чуємо сирену, слухаємо, куди летить, і чи варто ховатися. 

Був період дуже складний: працювала одна аптека на все місто, у неї було дуже складно потрапити, потрібно було замовляти медикаменти. У нас є криниця у дворі. Ми були все літо без водопостачання, кип'ятили воду з криниці. Що до продуктів, то ми періодично отримуємо гуманітарну допомогу. Від Фонду Ріната Ахметова була допомога, дякую йому велике. Якось виживаємо. Бог допомагає і люди. Дякуємо тим, хто нас підтримує. 

З родичами ми стали більш згуртованими. Щодня зідзвонюємося, якщо десь якийсь вибух, відразу телефонуємо, дізнаємося чи все гаразд. Наше місто невелике: ми вже орієнтуємося, де влучило. Ті, хто виїхали, цікавляться, чи все у нас гаразд. Всі стали ближчими і на зв'язку. 

Для мене найбільша мрія - прокинутися зранку і почути, що війна скінчилася. Мрію, щоб усі були живі-здорові, і щоб було мирне небо.