Калетнік Маргарита, 14 років, учениця 9-го класу Володимирівського ліцею Межівської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сидоренко Валентина Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

23 лютого 2022 року я готувалась до уроків, писала роботу в Малу академію Наук, де я теж навчаюсь, нічого не віщувало біди. Спати я лягла пізно, просила маму розбудити вранці. Та… вранці, 24 лютого 2022 року, побачила маму біля свого ліжка зі сльозами на очах.

Я відразу не зрозуміла, що сталося. Мама намагалася триматися, але голос її змінився. Вона повідомила, що розпочалася справжня війна, на нашу рідну Україну напали рашисти. Я відразу не зрозуміла, хто це такі, як це могло статися? За що?

У цей час із іншої кімнати вийшов мій брат Андрійко. Мама пригорнула нас до себе і сказала, що тато збирається на війну і ми повинні бути сильними, підтримати його.

Мені стало страшно, тому що ми уже виряджали тата на війну у 2014 році і знаємо, як чекати дзвінка звідти.

Але я тоді була ще маленька, говорила з ним по телефону, розповідала йому новини, не до кінця розуміючи, як це страшно чекати рідну людину з війни. І ми його дочекались, ми були дуже щасливі, що з ним все добре і у нас прекрасна родина.

Пройшли роки. Все було добре. Ми навчались у прекрасній школі, мама з татом, дідусем та бабусею працювали в саду, який заклав мій дідусь. Там є яблука, груші, черешні, сливи, абрикоси.

У перший же день, увечері ми провели тата до ЗСУ на війну, а дідуся - в територіальну оборону. Вони серед перших пішли боронити рідну землю.

Війна… Жахливе слово! Раніше я знала про неї з кінофільмів, художньої літератури, історії, виховних годин, зустрічей з ветеранами.

Після маминих слів про війну в мені поселився страх, біль. А коли я включила телевізор, то взялася за голову і розплакалася. У січні цього року ми з джурівцями і нашим військовим керівником, який до речі, теж сьогодні в ЗСУ захищає неньку Україну, їздили на екскурсію у Київ, вшанували пам'ять Героїв Небесної Сотні.

Як там було гарно, чисто! А те, що я побачила 24 лютого не вкладалося в голову.

З цього моменту я усвідомила, що це не розповідь, не кінофільм, це - справжня війна.

Я відчула ненависть до російського народу, російської мови. Не вкладається у моїй голові, як братній народ може таке творити. Це не народ, це – терористи, які руйнують наші міста і села. Скільки загинуло дітей, жінок, воїнів, які стали Героями, як змінилося життя мільйонів родин і моєї в тому числі.

Після початку повномасштабної війни в Україні ми живемо в постійному страху, переживаємо за тата і дідуся, молимося, щоб не прилетіли ракети у наше село, постійно слідкуємо за новинами, близько чуємо вибухи, молимось.

Ця війна змінила все. Але нас не зламати. Україна дає відсіч російським окупантам.

У нас дуже дружна родина, життя якої дуже змінилося після початку повномасштабної війни.

Мама доглядає за садом, бабуся впорядковує плоди, дідусь постійно відправляє на передову допомогу, а ми з братом намагаємось виконати все, що нам доручають старші, підтримуємо, як можемо, маму, постійно чекаємо дзвінка від тата та ще й навчаємось дистанційно. До речі, ми обоє – відмінники навчання! Під час телефонних розмов ми прислухаємось до татових порад і віримо йому, що скоро настане ПЕРЕМОГА, буде МИР.

Я постійно молюсь і дякую своєму таткові, і всім нашим захисникам і захисницям. Я не втомлююсь це робити, я пишаюсь Вами, я захоплююсь Вами.

Я вірю, що Україна буде звільнена. Я переконана: народ, який став незалежним, переможе!

Наша рідна Україна стане мирною, без війни і крові, без горя і сліз. Ми будемо жити у мирній, процвітаючій Україні!

Ми всі хочемо миру!

Для мене мир сьогодні – це коли у моїй родині світить вогник щастя.

Я мрію про мир! Нам його не вистачає. Дуже хочу бачити свою родину та країну щасливою. Так хочеться кричати: «Люди! Зупиніть війну!»