«Я збиралася на роботу і мені дочка дзвонить із Запоріжжя і каже - мама, нас бомбять», - згадує Світлана Заболотна з Добропілля. Каже, що коли почалися військові дії, для неї було найскладніше це прийти до тями і вирішити - що робити, куди їхати і як все кинути. Жінка дуже прив'язана до своєї роботи та свого колективу. Вона не могла залишити своїх колег і поїхати, тому виїжджала практично остання. У місті з 24 її співробітників залишилися лише четверо. Коли ж до населеного пункту почали прилітати снаряди, то Світлана зібралася за один день, взяла із собою все найнеобхідніше та поїхала до дочки до Запоріжжя. Через деякий час, коли інтенсивність обстрілів знизилася, вона повернулася до рідного Добропілля. «Зараз у нас половина колективу повернулася. Шахту піднімаємо, відвантажуємо вугілля», – каже вона.