Мені 65 років, пенсіонерка. Ми в селі живемо, в Нікопольському районі. Живу я в одному дворі з сином, чоловіка немає – помер. 

24 лютого вдома знаходилися. У нас був приліт у сусіднє село – було дуже гучно. Ми злякалися, ну, слава Богу, наше житло не постраждало. 

Шокувало, що війна почалася. Вона нам зовсім не потрібна, переживаємо за дітей. Коло мене п’ятеро онуків живе - дуже за них переживаю. Слава Богу, в селі вже тихіше, та все одно буває гучно.

Вода у нас відійшла далеко. Дякуємо комунальникам, вони зробили - то вода є. Світла не було також. Ну, все пережили. Треба терпіти. Дякуємо нашим хлопчикам, в мене син також воює.

У нас і гуманітарна допомога є, і грошова допомога у нас була - в селі оформляли. Дякуємо людям. Люди допомагають, і ми один одному допомагаємо. Ми нікуди не виїжджали, і діти нікуди не поїхали.

Були психологічні проблеми, але ми вже навчилися з цим справлятися. Не падаємо духом. На городі працюємо, збираємо допомогу на фронт. Так що себе займаємо, щоб не думати за ту війну.

Стараються хлопці, і ми стараємося - їм допомагаємо. Сподіваємося, що скоро війна закінчиться.

Ой, та нам якби війни не було, а так - все відбудуємо, і все буде добре.