Євгенія Забогонська багато років працювала у Драмтеатрі в Маріуполі. Саме вона з чоловіком та дочкою однією з перших опинилася тут у сховищі, коли Маріуполь почала знищувати російська армія. А пізніше стала комендантом.

У найстрашніші дні у приміщенні рятувалися 1200 людей одночасно.

Євгенія — одна з тих, хто вижив під час авіаудару. Вона розповіла, як рятувались у бомбосховищі жителі Маріуполя і як з’явився напис «ДІТИ» перед входом у театр.

Мене звуть Євгенія Забогонська, я художник з освітлення Донецького обласного академічного драматичного театру у місті Маріуполь. Я жителька Маріуполя, усе своє життя я прожила у місті Маріуполь.

24 лютого моя сім’я прокинулась рано-вранці від гучних звуків, вибухів. Наша квартира знаходилась у центрі міста, навіть у центрі міста у квартирах тремтіли вікна. До вечора бомбардування не припинилося, ми з сім’єю вирішили йти у бомбосховище драматичного театру.

Спочатку люди приходили в драматичний театр тільки, щоб пересидіти бомбардування, коли все затихало, вони знову йшли додому. Пізніше, коли бомбардування посилилися, люди вже приходили сім’ями і залишалися в театрі. Бомбосховище в театрі невелике, розраховане на 50–60 людей згідно з усіма нормами.

Підлога у бомбосховищі бетонна. Спочатку, щоб розмістити людей, ми на підлогу стелили дерев’яні щити, а зверху куліси або якісь килими, щоб якось розмістити людей. Стіни ми прокладали пінопластом, щоб не тягнуло холодом, оскільки був кінець лютого — початок березня, було дуже холодно, і погода не балувала теплом. Коли в театрі було до 100 людей, ми могли впоратися, деякі працівники театру привозили гарячу їжу для дітей, жінок та стареньких.

Коли в театрі, коли у всьому місті вимкнули світло, воду та опалення, стало складніше. Ми почали набирати дощову воду, топити сніг для того, щоб мити санвузли. Але цієї води не вистачало, але ми могли впоратися.

Для того щоб якось зігрітися, ми бігали додому і кип’ятили воду, окріп ми приносили в театр, і люди могли попити гарячого чаю, запарити «Мівіну», якісь каші, просто випити гарячого та зігрітися.

В один прекрасний день міська влада оголосила про евакуацію від театру, від Театральної площі. Велика кількість людей приїхала в надії виїхати з Маріуполя, але евакуацію скасували. Дуже багато людей, за нашими підрахунками, близько 500 людей залишились у драматичному театрі. Цей натовп був наляканим, злим та некерованим, людей можна було зрозуміти, усім було страшно.

Люди почали вимагати місця, щоб ми їх розмістили. Ми не могли одразу забезпечити місцями таку кількість людей, нам потрібен був час.

Ми знайшли білу фарбу, валик — і з двох сторін Драмтеатру з’явилися написи „Діти“
 

Ми почали виносити всі стільці, дивани, крісла, які використовувалися у декораціях на спектаклях, але люди не хотіли чекати, вони почали ламати крісла залу. Ми почали просити їх не робити цього, ми приносили інструменти і почали відкручувати крісла, щоб все було цілим. Люди не слухали. Зал знищили за декілька днів.

Люди селилися всюди, вони не слухали навіть, коли ми говорили їм, що найбільш небезпечні місця у театрі — це глядацький зал і сцена. Не ходіть туди, не селіться там — нас не слухали.

Ми не могли їм наказати, могли лише підказати і розповісти, що ми і робили. Людей було дуже багато, люди були дуже різні. Були чоловіки, жінки, діти, мами з маленькими дітьми, найменшій дитині у нашому театрі було всього лише три тижні. Це був маленький хлопчик Марк, він виїхав з батьками з театру 15 березня, за день до вибуху.

Взагалі дітей було дуже багато. Діти були дуже різні, маленькі, і до року були дітки. Для них не вистачало їжі, не вистачало елементарних вологих серветок, які я спочатку роздавала по декілька штук в одноразових пакетиках кожній мамі, тому це був страшний дефіцит вологої серветки. Пізніше, коли мені вже привезли цілу коробку, кожна мама отримала ці безцінні вологі серветки.

Справлялися. Справлялися завдяки тому, що багато людей прийшли і запропонували свою допомогу — так у нас організувались служби: служба охорони; служба, яка забивала вікна; служба, яка заготовлювала дрова, яка заготовлювала воду, яка слідкувала за вогнищами, яка готувала їжу; служба кухарів; служба дівчат «Фей чистоти», які допомагали мені мити санвузли та підтримувати чистоту.

У нас навіть були люди, які спалювали сміття, щоб не накопичувати його в театрі і у місцях поруч, тому що людей було багато, а де люди — там і сміття. З цим потрібно було якось боротися, ми справлялися з цим.

Одного дня ми забили вікна з одного боку театру, на наступний день ми хотіли забити інший бік. І ось, коли ми вже почали готувати матеріал, щоб забити іншу частину театру, до нас в театр прилітає мінометний снаряд. Цей снаряд стримала ялинка, яка росла біля театру. Ялинка залишилась без гілок, а ми без скла з одного боку театру. Але нас врятувало те, що ми за день до цього забили ці вікна. Нас це дуже врятувало.

Всередині театру не постраждала жодна людина, на вулиці люди постраждали, постраждали хлопці, які працювали на польовій кухні, і постраждали дві жінки, які самі варили собі обід. Хлопців, які працювали на польовій кухні, медики оглянули, обробили їхні рани — і хлопці вже через 15–20 хвилин знову готували обід для людей. Жінки, які самі варили собі обід, постраждали більше, їм знадобилась кваліфікована допомога хірургів. У однієї жінки була поранена нога, і була серйозна кровотеча; у іншої жінки були поранені сідниці, і у неї теж була сильна кровотеча.

Наша охорона швидко знайшла людей, які були готові допомогти і відвезти цих жінок в лікарню, у 17-й мікрорайон. У цей час трапилась ще одна неприємна історія, страшна, вона вразила весь театр, всіх людей, які жили в театрі. Супроводжувати жінку, у якої були поранені сідниці, погодилась, точніше зголосилася дівчина Настя, їй 15 років, вона спортсменка, дуже світла і добра людина.

Її в театрі любили всі: діти, жінки, старенькі. Вона була... Вона дуже хороша людина, вона є, вона жива, я це знаю, що після вибуху в театрі вона жива. І ось Настя погодилась супроводжувати жінку, тому що вона розуміла, що з нею повинен хтось бути, щоб оформити її в лікарню.

Коли везли цю жінку, машина потрапила під автоматний обстріл — Настю сильно поранило, куля зайшла у стегно і вийшла через очеревину. Настю залишили в лікарні і сказали, що через декілька днів нам її привезуть назад. У театрі були всі в шоці, всі дуже боялися за Настю, плакали діти, коли дізнавалися, що трапилося з Настею.

Усі постійно запитували, як Настя, де Настя, що з Настею. Ми чекали новин з лікарні, ми знали, що Настю прооперували, що з Настею все гаразд, що через декілька днів вона буде з нами. Так і трапилось.

Настю привезли до нас з дренажами, як після операції. Наші медики оглянули її і мені дали великий список медикаментів зі словами: «Женя, це дуже треба». Мій чоловік Сергій Іванович Забогонський, він був у нас представником зі зв’язків з громадськістю, він підтримував зв’язок з різними волонтерськими організаціями, з поліцією. Він ходив у ці організації і повідомляв, що потрібно в бомбосховищі.

Так трапилося і у цей раз. Сергій Забогонський пішов у «Карітас», дав хлопцям список медикаментів, пояснив ситуацію, і хлопці увійшли в наше положення. На наступний день весь пакет медикаментів для Насті був уже в театрі. Насті кололи антибіотики і робили крапельниці, і через декілька днів Настя вже ходила по театру.

Коли Настю привезли, кожен, хто був у театрі, хотів зайти до неї, побачити її і сказати, наскільки він за неї переживав, як хвилювався, і як чекали на її повернення.

Як би важко не було, нам дуже багато допомагали, дуже допомагала нам поліція. Поліція постачала у бомбосховище і медикаменти, і продукти харчування. Останні дні вони навіть могли знайти для нас матраци, ковдри, подушки і навіть постільну білизну для людей, які жили в театрі.

Волонтерські організації привозили нам також медикаменти: мало, звісно, але дякую. Кожна таблетка цитрамону, аспірину, парацетамолу була дуже потрібна. Волонтерські організації допомагали нам підгузками для дітей, елементарними туалетним папером, миючими засобами, усім, чим могли поділитися. Дякую їм безмежно.

Поліція допомогла вирішити проблему з кухнею, вони привезли нам польову кухню. Хто не знає, що таке польова кухня. Це великий причеп, у якому можна розвести багаття і в чотирьох 40-літрових баках варити їжу, готувати суп, кашу, та все, що завгодно, на що є продукти. Ми так і робили. На великих вогнищах на вулиці ми кип’ятили воду, а на польовій кухні ми готували їжу.

Проблеми з водою були, це зрозуміло. Така кількість людей. Потрібно дотримуватися і санітарних норм, і поїти людей гарячим, і годувати.

Доки людей було мало, ми справлялися. Коли людей стало дуже багато, ми вирішили використовувати воду, яка знаходилась у пожежних резервуарах театру, вони знаходились одразу біля театру.

Це були резервуари, у яких було 200 тонн води. Один резервуар ми використовували самі, а другий використовували пожежні бригади, які приїжджали до нас набирати воду для того, щоб гасити пожежі.

І спочатку до нас приїжджали п’ять бригад, з кожним днем їх ставало все менше і менше, а в один прекрасний день вони перестали приїжджати зовсім. Ми розуміли, чому це сталося. Тому що на Зелінського більше не було пожежної частини. Але життя продовжувалось, до нас почали приходити по воду люди з ближніх будинків, з інших районів.

До нас почали приходити люди, щоб просто поїсти, наче їжі у нас вистачало. Один раз на день люди обов’язково їли гаряче, в обід був ситний суп, якась юшка, але обов’язково на бульйоні, щоб люди отримували калорії, гаряче. Ввечері обов’язково видавався окріп, чай, цукерки, іноді привозили сосиски. Якщо ми пекли хліб, то дітям роздавали хліб.

Ми допомагали людям, як могли, робили все від душі, обов’язково намагалися зробити людям краще. Хтось це цінував і дякував, а хтось говорив, чому так мало. Усім не догодиш, це зрозуміло, скільки людей — стільки думок.

Кожен ранок у театрі у мене починався о 6-й ранку. Я робила обхід в театрі, дивилась, як люди переночували, що трапилось вночі, наскільки змінилося місто навколо театру за ніч. Потім о 8-й ранку у нас була планерка, у кожній службі був свій старший, зі старшими вирішували проблеми, які виникали в театрі, знаходили рішення цих проблем і розходилися по своїх робочих місцях.

В один такий ранок один з моїх помічників підійшов і сказав: «У мене є така ідея. Давай, щоб ще більше убезпечити нас, напишемо, що тут є діти». Кажу: «Чудова ідея, давай». Ми піднялися на четвертий поверх, там під дахом знаходився цех художників нашого театру, охорона театру, вахтери.

Наші штатні театральні співробітники відкрили нам цей цех, ми знайшли білу фарбу, знайшли валик — і на наступний день з двох боків театру з’явилися написи «ДІТИ».

Ми покладали великі сподівання на ці написи, ми не могли навіть подумати, що в театр може щось прилетіти. Ми були впевнені, що театр, наше бомбосховище ніхто не чіпатиме. Усі бачили, усі знали, яка велика кількість людей є в театрі, скільки дітей і жінок, бачили кухню, бачили, коли люди приїжджали, виїжджали, бачили яке життя було навколо театру. Мої помічники інколи навіть жартували, говорили, ось коли закінчиться все це, буде гуртожиток «Драмтеатр», ми будемо тут жити і відбудовувати місто. Жартували і в це вірили, що так воно і буде. Але не трапилось, було дуже складно, але я вдячна небу, що дало мені так багато хороших, добрих людей, які мені допомагали.

Я була комендантом в гуртожитку, бомбосховищі драматичного театру, мене призначила поліція міста. На самому початку, коли я бігала за окропом до себе додому, в один з днів приїхала поліція і почала спілкуватися з людьми, які жили у нас в бомбосховищі. Вони запитували у людей, як вони жили, що їм потрібно, і вирішили призначити у нас старшого. І люди одноголосно вказали на мене. Так я стала комендантом бомбосховища драмтеатру.

Я дуже старалася, я дуже переживала, я дуже сподівалась, що все буде добре. 16 березня театру не стало, в ніч з 15 на 16 березня дуже сильно бомбили центр міста. Це була найстрашніша ніч, яку я переживала у своєму житті.

Я не спала всю ніч, тремтіло все, здавалося, що бомби прилітають кожну секунду. Це тремтіння землі не припинялося. Вранці наче все затихло, але велика кількість людей виїхали з театру. Вони виїжджали і до цього, за декілька днів до цього люди самі почали організовувати автоколони, без супроводу, без будь-якої охорони і виїжджати з Маріуполя.

Так було і 16 березня. Вранці, о 7-й ранку поїхала перша колона, 16 березня виїхало дуже багато людей, дуже. Театр спорожнів, і ми зайнялися звичною для себе справою — наводили порядок і готували місця для людей, які приїдуть пізніше. Щоб спокійно поговорити, ми з чоловіком зайшли у приміщення електроцеху. Це дві несучі стіни та дві протипожежні двері, приміщення маленьке, але досить тихе.

І ось буквально через дві хвилини після того, як ми туди зайшли, дзвін у вухах, темрява, іскри — і нас засипає. Коли припинило засипати, ми з чоловіком перегукнулися. Зрозуміли, що ми обоє живі.

Муж відкопався першим, потім відкопав мене. На сцену неможливо бути вийти, там була павутина з покрученого заліза, висячих тросів, труб від штанкетів і завіса з пилу, диму. Ми вийшли в коридор службової частини біля гримерок, там було дуже багато переляканих людей. Спустились в підвал, там теж було дуже багато людей, вони були перелякані, вони шукали один одного. Вийшли через підвал у фойє першого поверху. Там люди кричали, шукали один одного, діти шукали батьків, батьки дітей, чоловіки жінок.

Ми пішли в бомбосховище. Бомбосховище не постраждало, наша дочка знаходилася там, все було добре, дитина була перелякана, але ціла. Чоловік сказав: «Забирай дитину, я залишусь тут».

До того як почалася сильна пожежа, мій чоловік допомагав відкопувати людей з-під завалів, когось їм вдалося врятувати, когось не вдалося.

Зараз ми не в Маріуполі. 17 березня ми виїхали, але ми дуже хочемо додому, ми дуже сподіваємось повернутися туди. Дуже хочеться, щоб все це закінчилось, щоб люди, які шукають один одного, обов’язково знайшли, щоб усі їхні сподівання на те, що їхні рідні живі, виправдалися. Хочеться миру, добра, стабільності і світлого майбутнього для наших дітей. Хочеться додому.