Мені 18 років. Я з Маріуполя. З першого дня там був страх, паніка, обстріли, підвал. Я пробула там із самого початку до 10 квітня. 

Не було майже нічого, залишились тільки якісь мінімальні запаси. Воду брали в сусіда, у якого була свердловина, але потрібно було стояти в черзі, тому що туди збігалися всі. 

Шокувало все, що там відбувалося: трупи, жорстокість, обстріли. Ми жили в тій частині міста, яка постраждала однією з перших. За день до того, як ми виїхали, до мене чіплявся кадирівець, і ми вирішили поїхати. 

Десятого ми виїхали, а 16 квітня вже були у вільній Україні. Нас не пропускали, потім ми знайшли об’їзний шлях і обманом виїхали. Сказали, що нам просто треба переночувати в селі, трохи відпочити. Нас було восьмеро в одній машині, і нам дозволили поїхати на одну ніч – за умови, що ми повернемося. Але, звісно, ми не повернулися.

Мій батько військовий - з 2020 року підписав контракт, зараз на війні.

Є надія, що це відбудеться якомога швидше, але я думаю, що війна триватиме ще рік точно. 

Я буду довчатися в університеті в Києві. І сподіваюсь, що поки я довчуся, Маріуполь звільнять, і я повернуся у своє рідне місто.