Шумейко Віолетта

Миколаївська гімназія №7, 9-Б клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Розуменко Леся Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Моє щасливе дитинство закінчилося 24 лютого 2022 року. Близько 4:00 ранку я прокинулася від потужного вибуху і жахливого гудіння літаків, які літали біля вікон. Звісно я дуже злякалася і побігла в батьківську кімнату. Я не розуміла що відбувається…

Батьки сказали: «Почалася війна…». Після почутого мене накрила купа емоцій: розпач, плач, відчай. Цей день розділив моє життя на до і після. Щоб якось заспокоїтися ми вирішили поїхати до магазину за продуктами та речами найпершої потреби.У супермаркеті я побачила дуже багато схвильованих та зляканих людей, які скуповували все, що могли. Після цього, ми з сім'єю відвідали бомбосховище, яке знаходилося неподалік від нашого будинку. Подумки я надіялась що воно нам ніколи не буде у пригоді, але я дуже помилилася...

Миколаїв кожного дня страждав від російських обстрілів. Було дуже страшно і лячно, адже вибухи були постійно і вдень, і вночі ми постійно бігали до бомбосховища. Було дуже важко, тому що треба було дуже швидко вставати вдягатися і будити однорічну сестричку. Потім ми почали всі разом ховатися в коридорі, спали ми вдягнені. Я кожний вечір перед сном молилася за мою родину і рідну Батьківщину. 28 березня 2022 року був приліт в Обласну державну Адміністрацію. В той день в мене був перший день онлайн навчання, після 24 лютого. О 8.00 в мене задзвенів будильник на телефоні, і я прокинулася з гарним настроєм і надією що все буде добре, навіть не замислюючись що може статися.

Пів години потому пролунав один з надпотужних вибухів та свист ракети який я чула. Наш будинок знаходився у 20 метрах від місця влучання. На жаль після прильоту було дуже багато жертв. Моя маленька однорічна сестричка в той момент дуже злякалася і тепер боїться кожного голосного стуку. Після цього нерви у батьків вже не витримали, тому було прийнято рішення поїхати з міста. Весь час коли ми їхали я плакала…

Ми вирішили поїхати в Кропивницький через те, що там на той момент було безпечніше. Життя там і справді спокійніше, але це все не своє не рідне. Я кожного ранку прокидалася і читала новини про своє місто, втішних новин не було. Розбомбили дуже важливі та цінні для мене місця.Будинок культури там де я виступала до війни. Мою рідну школу в якій я навчалася з першого класу. Я дуже сумувала за всіма друзями та рідним містом моє серце наче розривалося кожного разу від новин.

Після довгої туги по рідному місту, ми вирішили поїхати провідати родичів і побути вдома. Коли ми в’їхали в місто я почала плакати начебто від радості, но і в ту мить від жалю. Невже я лягла спати на своє ліжко, але моя радість тривала недовго.Тиждень потому, о третій ранку було п'ять прольотів у нашому районі. Ту ніч я не забуду ніколи, найстрашніший свист та бахкання. Ми вибігали з квартири все було у склі та шпаклівці. Ми навіть не могли добігти до бомбосховища, адже двері в під'їзді заклинило вибуховою хвилею, ми були забарикадовані. Вперше я зрозуміла відчуття ненависті. Складалося таке враження, що ми знімаємося в фільмі жахів.

Отже, я зробила висновок і дійсно почала цінувати кожну хвилину свого життя. Я вірю що ми переможемо, вистоїмо та відбудуємо все зруйноване.