Мартиненко Артем, 16 років, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Козілецька Олена Сергіївна, вчителька української мови і літератури

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Це сталося 24 лютого 2022 року. О п’ятій ранку мені подзвонив найкращий друг Артем. Я спочатку не зрозумів, з якого дива він мені телефонує так рано. А згодом почув, що хтось поспіхом збирає речі у валізи, це була моя мама. Ми всією сім’єю спустилися донизу та увімкнули новини. Всюди йшлося про повномасштабний наступ росіян. І ми чули звуки вибухів, звуки вертольотів.

Для всіх нас це був шок. Хотілося відразу втекти. Але обстрілювали великі міста України, тому тікати - це був великий ризик. На дорогах величезні затори. У людей – паніка, страх. Ми не розуміли, як ще вчора було все добре, а сьогодні – війна. Чому?

Наше життя змінилося повністю. Кожного дня ми не жили, а виживали, знаючи, що в будь-який момент може прилетіти до нас. Одного дня українські військові стояли біля хлібзаводу, а за декілька метрів знаходиться мій дім. Наші запускали гради в сторону Катюжанки, яка була окупована росіянами. Ми того дня вийшли всією сім’єю різати дрова, адже ще тривала зима. Ми не встигли закінчити свою роботу, як почався обстріл наших позицій. Наш дім трясся від вибухів, у ньому повилітали вікна, на сусідній будинок упав стовп з електропроводами. Від таких гучних та сильних вибухів у моїй кімнаті кімнаті посипалося скло та впала люстра. Я ніколи не забуду цієї картини і того страху. Ми всі лежали на підлозі та молилися…

Після цієї серії обстрілів мої батьки вирішили що потрібно тікати. Нас приютив брат мого дідуся, який проживає на Черкащині. Мене, мого брата, бабусю та дідуся вивіз сусід. Дорогою я молився за батьків, щоб з ними було усе добре.

Мир для мене - це перемога України, яка неодмінно відбудеться. Мир – це коли немає війни, коли сусідні країни мають дружні відносини. Але з «расеєю» ми відтепер ніколи не будемо друзями. До самої смерті ми будемо зневажати їхній уряд, який обрав такий жорстокий шлях своєї політики. Ми будемо зневажати народ, який не зміг сказати слово проти, а, мов зазомбовані, вірять у міфічну «спецоперацію».

Коли хтось із росіян, у майбутньому після нашої перемоги, простягне мені руку, я згадаю Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Харків, Херсон, Донецьк, Луганськ, інші міста України… Я не забуду… Ми не забудемо!