Комарова Поліна, 15 років, учениця 10-Б класу СШ №98, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Мелашенко Леся Володимирівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

В переддень мого народження я почувалася особливо самотньо, тому зі школи поїхала прямо до своїх бабусі й дідуся. Ніхто не любить "поноворічну" зиму: свята пройшли, а за ними лишився тільки холод і найнепотрібніший, найменший місяць року – лютий.

Я лежала в непроглядній пітьмі й музикою намагалася приглушити думки, що снували в голові:  була розлючена на себе через власну жалюгідність, посередність і нездатність відповідати своїм амбіціям. Із сусідньої кімнати линуло світло: бабуся страждає на безсоння і вже котру ніч проводить за читанням.

Мені виповнювалося 15, і несамохіть, як і всі мої однолітки, я чекала півночі, того магічного часу, коли ціла півкуля вмить опиняється в минулому, а інша - вже починає новий день. Мені був потрібен той викид енергії, з яким би мої розум та тіло офіційно постаршали на рік. Наступний день мав стати відліком, з якого я мала б почати нормальне життя.

Увесь наступний тиждень я провела у ліжку, хвора на найгіршу застуду в своєму житті.

В той день мене розбудила мама, її зазвичай спокійне, ласкаве обличчя було охоплене стурбованістю. Я дивилася їй прямо у вічі, а вона не могла промовити ні слова – того страшного, дикого, чужого слова. Вмить за вікном пролунали вибухи, і мені довелося все зрозуміти.

Лунала сирена. Мама підчепила мою хворобу і невдовзі повернулася до ліжка, нездатна нічого вдіяти. Увесь той ранок, обдзвонюючи рідних та піклуючись про неї, я сподівалася, що навчилася бачити реалістичні сни і зараз проживаю найгірший. Дістала стару розкладачку і облаштувала мамі місце в коридорі, а собі - поряд, у ванній. Я думала над тим, як у 21 сторіччі хтось здатний на щось настільки жахливе, криваве й нечисте, як війна; чому мої бабуся і дідусь зараз повинні були переживати про те, як би не померти через війну?

Підходила до вікна і дивилася, скільки машин залишилося на парковці. Вони від’їжджали, і з ними мене покидала надія. Людей довкола меншало, у будинку ставало дедалі тихіше, а постріли з кожним разом все гучнішали і гучнішали.

Другого дня на тепловій електростанції, що височіла за нашим вікном, велися бої, тож залишатися було неможливо.

“Перебуваючи у стані Астралу”, у забутті, під звуки  вибухів ми бігли до дідусевої машини, а потім слухали їхню з бабусею розповідь про 3 дні пекла, недоспані ночі у тісній і задушливій ванній, стурбованих сусідів і віднайдений у будинку підвал. Увесь той час я зідзвонювалася зі своїми двоюрідними сестрами і слухала їх розповіді про дні, проведені на паркінгу і плани їхати до Польщі. У тому ж забутті невдовзі мені довелося з ними прощатися.

Навесні ми вирішили їхати до села, в незвично ранню і дуже холодну пору початку березня. У магазинах бракувало продуктів, "Недільний" базар помітно зменшився, місцеві люди і біженці  ховалися по хатах; а

ми обкладалися пляшками з гарячою водою, грілися миттєвою кавою і тяжкою сільською працею. Я звикла слухати радіо, цілодобовий марафон новин, відволікалася поновленим навчанням і природою,

що виходила зі сплячки. У садку розкривалися квіти, а людських життів з кожним днем було забрано все більше і більше. Неначе природа хотіла заквітчати свої рани, загоїти, сховати за пишними кущами та деревами.

Літо. Війна - неначе хвороба, якою було пронизане моє змучене тіло. Воно потребувало зцілення, сонячних променів, тепла і гарячого світла. Мої очі засліплені, я лежу під безхмарним блакитним небом у щойно скошеній золотій пшениці. Я - Україна, українці - моя родина. Тупий біль, злиття голосів - страшенні муки, непростимі.

Мені й досі 14, те саме ліжко в темній кімнаті, темному домі, темній країні. На кухні, зібравшись коло свічки, вечеряє моя родина. Мир - це їхня безпека, незруйновані школи та дитячі садочки, тихі вечори і життя без провалів у пам‘яті - нескінченних тривог. Мир - те, на що ми завжди заслуговували. Мир – це найцінніше, що в мене було.