Черепченко Ірина, 17 років, учениця 10 класу Медведівського ліцею, с. Медведівка, Харківська обл.

Конкурс есе "Один день"

Війна… Дивно, як у цих п’яти літерах сховалося стільки сліз, болю, печалі, жаху…

Від цього слова віє колючим холодом, воно сковує тіло, пробирається у свідомість, полонить мозок і лякає, лякає, лякає… Війна просочилася у серце кожного українця та українки: до когось більшою мірою, до когось меншою, але нікого не забула оминути. Хтось відчував її ще на Майдані, хтось в Криму, хтось на Донбасі, а хтось – сидячи вдома перед телевізором.

Я завжди була певна, що страшні часи кровопролитних війн давно скінчилися, що на долю нашого народу уже сповна вистачить заборон, бід, катастроф, насилля, горя, жертв, смертей. Україна заплатила надто велику ціну за свою незалежність. Мені весь час здавалося, що всі війни, терористичні акти, які відбуваються нині у світі, нас ніколи не зачеплять, що це діється десь далеко, аж на якійсь іншій планеті. Проте дуже боляче усвідомлювати, що я помилялася.

У мене не було якогось конкретного дня і конкретної миті, коли я раптом зрозуміла, що почалася війна. Це усвідомлення прийшло поступово і цілісна картина склалася, як із пазлів.

Перші пазлики з’явилися ще 7 років тому, у лютому, коли я перемикала канали телевізора у пошуках мультиків, а замість них показували Майдан, обстріли та загиблих. У куточку екрана стала часто горіти свічка.

Я чула стурбовані розмови дорослих про велику кількість травмованих, поранених, загиблих, про Небесну Сотню. Потім поява отих дивних «зелених чоловічків», які окупували наш Крим, а за ним і Донбас. Виразніше проявилася картина реальних подій під час протистояння наших кіборгів в Донецькому аеропорту, трагедії в Іловайську. У новинах показували жахливі вибухи, зруйновані будівлі, понівечених та вбитих людей. Почалися хвилі мобілізації чоловіків. Я розуміла, що хтось повинен захищати нашу Батьківщину, але це «хтось», а не близькі та рідні тобі люди (так мені здавалося). Страх, що можуть забрати когось із рідні, став реальністю.

Мій брат пішов в АТО, а натомість у нашій сім’ї оселилися хвилювання та неспокій. Це був останній пазл в картині під назвою «Війна», розфарбованій кров’ю, болем, стражданнями, ранами, смертю. До мене прийшло усвідомлення, що мій брат там, звідки не всі повертаються, а якщо й повертаються, то часто понівечені або фізично, або морально, що він кожного дня ризикує життям.

Важко описати ті відчуття, які ми переживали кожен день, коли брат перебував на війні на Сході України. Він повернувся, повернувся живим. Мабуть, завдяки молитвам і надіям мами, яка лягала вночі спати і вставала вранці з молитвою на устах про спасіння сина. Звичайно, мої переживання не зрівняються із болем та стражданнями тих людей, які втратили єдиного сина, люблячого та найкращого у світі тата чи мами, наймилішої бабусі чи дідуся, найкрутішого брата чи найбільше кохання свого життя…

Що означає мир для мене сьогодні? Певна річ, я переосмислила це поняття. Це не тільки чисте, безхмарне небо, засіяні зерном та квітами поля (а не могилами та ямами від бомб), тихий спів солов’я (а не страшне ревіння градів), усміхнені обличчя знайомих та незнайомих людей (а не закарбовані в очах невимовний біль та страждання).

Це ще й спокій у серці, спокій не лише за своїх рідних та близьких, а й за всіх українців. Мир – це усміхнені мама й тато, які обіймають свою дитину (і не важливо скільки дитині років: три чи сорок три); це поцілунки закоханих, серця яких трепетно б’ються в унісон; це вірна дружба приятелів, які завжди одне одному допоможуть у скрутну хвилину, а не затулять своїм тілом від куль; це волонтери, які займаються суспільно корисною діяльністю, а не допомагають на війні; це правдиві і позитивні новини, а не фейки та пропаганда.

Так хочеться, щоб білий голуб миру завжди літав над Україною!