Я живу на самоті, усе моє мирне життя залишилося на фотографіях. Життя наше зруйнувалося, немає його. Немає сім’ї, немає зятя. Його вбило осколками в день того страшного обстрілу 31 січня 2015 року. Діти й онуки виїхали в Білорусь.

Усе змінилося в одну мить. Тоді мій будинок потрапив під вогонь. Ми чули шум, тріск, пішла ударна хвиля, шибки полетіли в кухню. Я схопилася за голову й подумала, що це кінець світу.

Снаряд 122-го калібру наскрізь пробив стіну та підлогу. Осколки розлетілися на десятки метрів. Я дивом залишилася жива.

Лягаю спати – страшно. Вранці встаю й кажу: «Слава Богу, що жива». У нас у Курдюмівці до війни жила тисяча людей, тепер не залишилося й половини. Роботи немає, транспорт ходить до найближчого міста всього двічі на тиждень.