Коли місто атомників захопили окупанти, багато місцевих розгубились. Довелось робити вибір, кого рятувати: батьків, дітей, чи залишатись і дбати про господарство і майно 

Ми з Енергодару. Жили просто. Я - вихователька, чоловік був охоронцем на атомній станції і зараз там працює. Брат пішов на війну і уже більше року, як безвісти зниклий. Батько помер в окупації, маму вивезли сюди на лікування, і тут вона уже в Запоріжжі померла.

З 2014 року я розуміла, що війна у нас йшла в країні, але мені просто в голові не вкладалося, що може бути таке повномасштабне вторгнення. Десь о шостій ранку мені чоловік зателефонував і почав кричати в телефон, що почалася війна. Спочатку я не могла навіть зрозуміти, що він хоче мені сказати.

Тоді на роботу я уже навіть і не дійшла, і в цей день уже почали знімати гроші з банкоматів, черги почалися, все розкуповували в магазинах, я взагалі була в розпачі.  

27-го ми вивезли маму сюди, до Запоріжжя, бо їй треба було лікуватися. Дорогою з Енергодару на Запоріжжя бачили ці всі машини військові і не розуміли взагалі, хто це: чи наші, чи росіяни. Було дуже страшно, машини деякі горіли, деякі колонами йшли в сторону Мелітополя. Але ми побачили на шевронах у них український прапор, і трошки стало якось ніби зрозуміліше. була. 

Ми повернулися назад, бо мій брат та мій чоловік були в ТРО. Коли нас захоплювали, ми намагалися бути там з людьми разом, але було страшно, як це все вибухало над головою. Просто було жахіття якесь. 

Коли нас захопили, ми просто сиділи в квартирі усією сім’єю. Вночі закривали вікна, як нам сказали, щоб ніхто не бачив, що світиться. 

А потім брат вирішив їхати, бо в селі була його жінка з дітьми і батько. У квітні вони виїхали, і з колоною Маріупольців змогли прорватися і виїхати на Запоріжжя. 

Ми ще залишалися, бо вірили телевізору, що ось-ось війна закінчиться і скоро наші прийдуть. Але ми з чоловіком вирішили, що нам треба вивозити 15-річну доньку. Коли ми їхали з Енергодару в Білозерку, там стояли на блок-посту ДНРівці - вони хотіли у нас просто витягнути дитину з машини. 

В кінці літа ми виїхали, а через тиждень мені зателефонували і сказали, що мій батько помер. Ми з чоловіком повернулися назад, хоча я не змогла уже похоронити батька. Це зробили сусіди. 

Потім я виїхала остаточно, а чоловік залишився там, тому що там було господарство, яким ми займалися до окупації.

До окупації я вважала, що наше місто більше проросійське. Але ж оце повномасштабне вторгнення все показало. Деякі люди, які раніше видавали себе за патріотів, перейшли працювати на ту сторону, не дивлячись на те, що загарбники вбивають людей і знищують наше життя. Вони спокійно собі працюють там зараз. Але мене здивували ті, які взагалі самі з росії, і  їхні родичі там, але зараз вони навіть більше патріоти, ніж деякі українці. Вони - проти окупації, проти цих рашистів.  

Раніше я думала, що говорити українською мовою, а тепер зрозуміла, що неважливо, на якій ти мові розмовляєш, а важливо те, що ти відчуваєш у своїй душі. Можна говорити українською мовою, але бути продажним колаборантом. Ось це я побачила. 

Життя вже не буде таке, як раніше. Але хочу працювати надалі і дати своїм дітям і майбутнім онукам те, чого ми не мали самі. Процвітаючу Україну у якій ми хотіли б жити самі. Взагалі хочеться повернутися додому, щоб наша Україна була вільна, затишна і мирна.