Олексій Миколайович і його рідні не могли жити в окупації і терпіти свавілля рашистів. Вони кинули все, що набули за ціле життя, і поїхали у вільну Україну

Ми з-під Маріуполя - там є селище Нікольське, але я сам з Маріуполя - там народився і виріс. Життя до війни було добре, все було гаразд. Ми проживали в приватному секторі, був свій будинок великий. Війна все зруйнувала.

Початок війни було дуже важко переживати, і зараз розповідати важко - плакати хочеться.

Шокувало, коли росіяни зайшли в селище. І коли ми побачили їх, це був жах. Вони робили все, що хотіли. Я не міг цього перенести і сказав, що я там не залишуся, бо не зможу поряд з ними жити.

Ми всією родиною все кинули і на машині виїхали на Бердянськ. Потім - на Запоріжжя. В Токмаці ночували: вийшли наші люди з селища, нас в дім запросили, накормили нас. Напоїли. Потім у Василівці чекали дуже довго, там був проїзд замінований. Там також люди нам допомагали, кормили – наші люди є наші люди. 

Нас росіяни довго не пропускали в Василівці. Людей дуже багато їхало, черги були величезні: в колоні майже 400 машин було. На кожному блокпості нас перевіряли. Дивилися телефони, роздягали, що хотіли - те з машин забирали. Якщо щось кажеш, то відразу автоматом в тебе тикали. 

Ми не знали, куди їдемо. Виїжджали, аби виїхати в Україну. Потім добралися до Івано-Франківська. І зараз ми тут живемо. Тут дуже добрі люди, роблять тільки добро для нас.

З рідними телефоном підтримуємо зв'язок: хто в Вінниці, хто в Дніпрі. З усіма спілкуємося, не втрачаємо зв'язок один з одним.

Війна скінчиться тільки нашою перемогою, інакше вона не може закінчитися ніяк. Після нашої перемоги обов’язково повернусь додому.