Вікторія Вікторівна виховує прийомну дитину, і разом з нею і мамою виїхала з окупованої території. А чоловіка і старшого сина окупанти затримали у Бердянську – возили на допит у підвал, відібрали машину, розкрили квартиру 

Мені 44 роки, проживала в місті Токмак. У мене на вихованні восьмирічна дитина-сирота. Окупанти заставляли її ходити до російської школи. Почали працювати їхні служби по правам дітей - вони заставляли, і я вирішила виїхати.

Початок війни - це було дуже страшно. Ми три дні сиділи в підвалі. У нас не було світла, нічого не було, ми готували їжу в дворі.

Ліків не було, аптеки майже не працювали - там все швидко розібрали. Ми прохали через людей, щоб привозили продукти із Запоріжжя й Криму. Десять днів не було хліба, були величезні черги. Мародери зламували магазини і все забирали. Було дуже страшно.

Звісно, шокувало, коли по місту проїжджали танки колонами, коли окупанти ходили по домівках, все перевіряли. Шокувало, коли людей забирали до підвалів, а потім багато з них зовсім не знайшли.

Мій чоловік із сином залишились у Бердянську і не можуть виїхати, тому що не пропускають на блокпостах. Чоловіка також забирали до їхньої «поліції», допитували. І машину відібрали, і дім зламували. 

Ми виїжджали перший раз в жовтні, але перевізникам не вистачило якихось документів у Василівці. Ми стояли у Василівці, а перевізник повертався до Мелітополя за документами. Ми все ж таки виїхали, а було дуже страшно.

З нами ще виїжджали мама і дитина – звісно, їм важко було. Ми виїхали тільки з четвертої спроби. Нам не дозволяли речі брати, постійно нас перевіряли, а телефони ми чистили. Ми і плакали, і молилися. Дуже страшно було.

Зараз я роботи не маю. В дитини виявили проблеми зі здоров’ям, так що зараз немає часу працювати - потрібно постійно бути з дитиною.

Ніхто не знає, коли війна закінчиться. Ми, коли були в окупації, чекали кожного місяця. Але вона так і не скінчилася. Хочеться, звісно, щоб скоріше закінчилася нашою перемогою.