Я з жінкою і дитиною ще в чотирнадцятому виїхав з Донецька до батьків, та й не повернувся. Жили у Токмаку, я працював у магазині «Фокстрот» продавцем. Про початок війни ми узнали вранці 24 лютого, і навіть ще якийсь час працювали. Закрились тільки тоді, коли зайшли російські війська в Токмак і почалися перестрілки на вулицях.

У місті не стало світла, води, газу. Опалення не було, спати дуже холодно. Від артилерії і авіаобстрілів ми ховались у підвалі багатоповерхівки. Важко було ходити за продуктами повз російських військових. Стало страшно жити, особливо – жінці й дитині. Ми вирішили виїхати в Запоріжжя, а батьки залишились, ми їм постійно телефонуємо і передаємо все, що потрібно.

Важко було їхати, бо було незрозуміло, що вони хочуть від нас. Найбільше, що мене шокувало – це коли нас зупиняли на блокпостах солдати так званої днр і казали нам: «Ми терпіли вісім років, тепер будете терпіти ви!» А я ж і виїхав звідти, щоб не терпіти. І все ж у чотирнадцятому році було спокійніше, ніж зараз.

Коли переїхали на нашу сторону і побачили українських військових, стало веселіше. І коли нам давали гуманітарку, видно було, що люди дають від усієї душі, з радістю.

Війна все поміняла. Моя дружина і дитина почали розмовляти українською мовою. Ми вчимося спілкуватись українською, бо російською гидко розмовляти.

Зараз я не працюю. З роботою дуже тяжко - постійно шукаю, але не дуже хочуть брати переселенців. Не знаю, як буде далі, але повертатися додому буде важко, і не дуже хочеться. В одному тільки впевнений: війна закінчиться, коли наше ЗСУ вижене окупантів.