Я родом із Токмака Запорізької області. Двадцять років працювала головою сільради. Коли виникла Токмацька громада, стала її старостою. Я заміжня. Маю доньку. Вона юрист за фахом. Очолювала Токмацький Центр правової безоплатної допомоги. 

24 лютого я була на роботі. Коли дізналася про початок війни, знищила списки призовників, щоб не потрапили в руки окупантів. Також сховала деяку техніку. 

26 лютого наша громада потрапила в окупацію. Російські військові розмістилися на автобазі, розташованій біля нашого будинку. На даху їдальні було два снайпери. Ми дві ночі провели в підвалі, а потім поїхали до рідні. 

Я продовжувала працювати. У нашій громаді шість населених пунктів. У кожен з них я возила хліб, макарони, яйця. Була сама за кермом. Окупанти зупиняли мене на блокпостах і перевіряли багажник. Вимагали хліб, але я не дала й буханця. 

Російські військові не випускали нікого за межі населеного пункту, а фермерам треба було працювати в полі. Я з’їдила на блокпост, щоб вирішити це питання. Мені вдалося домовитися. На тому ж блокпості я стала свідком телефонної розмови бурята, мабуть, з кимось з рідних. Він сказав: «Ты представляешь, у этих хохлов в селах есть асфальтированные дороги, горит ночью свет, а в избах – унитазы». 

Мене шокувало, коли окупанти закрили одне село й шукали в ньому учасників АТО. Деяких з тих, кого знайшли, побили: поламали ноги, ребра. А деяких забрали – і більше ті не повернулися додому.

Коли росіяни почали приходити до мене з погрозами, я не витримала. Восьмого квітня разом із чоловіком і донькою виїхала в Запоріжжя. Проблем у дорозі не було. Відразу по приїзду отримали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, за що дуже вдячні.

Згодом донька імігрувала в Португалію, а ми залишилися. Чоловік знайшов роботу, а я займаюся волонтерством. Чоловікові сестри надали нам квартиру. Ми платимо лише за комунальні послуги.