Людмила з чоловіком не можуть евакуюватися з Дружківки через стареньку свекруху. Дякувати богу, що в місті не так багато руйнувань, але роботи немає

Мені 54 роки. Проживаю разом із чоловіком у Дружківці. Свекруха мешкає від нас недалеко. Їй 85 років. Хоче жити сама. Ми щодня ходимо до неї, приносимо їжу, годуємо собак. Я раніше працювала в дитячому садку, а зараз він зачинений. Чоловік трудився на заводі, але той зупинився. Сидимо вдома. 

24 лютого щось незрозуміле коїлося. На душі була порожнеча. У дитсадок з двадцяти діток привели лише шість, чиї батьки працювали.  Було якесь напруження. Не вірилося, що війна почалася. Потім і цих дітей батьки забрали. Ми пішли додому. Та потім усе одно ходили до садка, бо не знали, що далі буде. Згодом нас розпустили.

Звичайно, було дуже страшно і прикро, що нашим чоловікам доведеться йти на війну нас захищати. Було страшно і за себе, і за рідних. З родичами в Горлівці немає зв’язку. Не знаємо, як вони. 

Ми не виїжджали, бо наша бабуся сказала, що буде тут помирати. А ми ж не можемо її покинути. Дякувати Богу, у Дружківці великих руйнувань немає. У порівнянні з іншими містами в нас більш-менш нормальна ситуація. Тому ми тут. 

Зараз у місті все є: вода, газ. Ліки потрібно купувати щомісяця, але нічого. Головне – живі й здорові. На ліки намагаємося гроші відкладати, а потім уже - на продукти. Нам військова адміністрація дає гуманітарну допомогу. Там і масло, і макарони – усе є. Бабуся отримує пенсію. А взимку в неї буде субсидія на опалення, на газ. Якось протягнемо. Не бомблять – і слава Богу. 

Звичайно, і в нашому місті були руйнування. Це страшно. Але ж ми бачили в новинах Бучу, Ірпінь… Зараз моя подруга евакуювалася до Ірпеня. Шокують новини з Херсона й Маріуполя. Моя колишня колега жила в Маріуполі, і її будинок потрапив під обстріл. Багато знайомих жило в тому місті. Воно сильно постраждало. 

А ще мене вразило, що дуже багато жертв. Гинуть і цивільні, і військові. Дітей дуже шкода. Та й взагалі – усіх. Кожному хочеться жити. Ніхто не уявляв, що буде ось таке лихо… Вразило те, що дуже багато страждань навколо. 

Нам чутно, коли йдуть бої в Бахмуті. Просуваються наші хлопці, але коли війна закінчиться – незрозуміло. Мабуть, потрібні переговори. Шкода хлопців. Гинуть і гинуть. Потрібно перемовини вести, щоб урегулювати конфлікт. Території-то втрачені, але головне – ми втрачаємо людей. 

Тільки миру хочеться. І дожити до перемоги. А решта – наживне. Треба, щоб був мир, щоб скоріше хлопці наші повернулися додому.