Як тільки почалася війна, я одразу виїхала - 26 лютого. Бо почалися бомбардування, стрілянина, а я там одна жила, в мене не було нікого. Все порозбивали, і я вимушена була виїхати.

У мене зять, в нього машина. Він приїхав і забрав мене. На вулиці майже нікого немає вже, одна сусідка залишилася. Вона ходить собачок моїх кормить. Там вже нічого немає: світла, зв’язку. А тепер сильно бомблять - вчора було дуже сильно. Що є, то є: туди вже вертатися нема куди. 

Поки що я виїхала у Запоріжжя - тут поки тихо, але що буде завтра? І все одно страшно: не знаєш, куди їхати і з чим. А за кордоном що робити? Молодим немає що робити, а що нам, пенсіонерам?

Син без роботи залишився, а дочка безробітна, бо в неї дитина. Зятя також скоротили - так і живемо. Що далі буде - не знаємо. Невістка з внучкою виїхала. Ми з дочкою спочатку не захотіли, а тепер страшно їхати. Тоді хоч люди безкоштовно їхали, а тепер потрібно платити. А як назад їхати? Ми не думали, що в XXI віці може таке бути. 

Я так дуже не ходжу - тільки за гуманітаркою, і все. Я стараюся не ходити багато. Тут є діти, але вони окремо живуть. У мене дочка і син. Це все, що в моєму житті залишилося. Кращого нічого не буде. Ми не знаємо, що далі буде: поки що того, що треба, нам не дають. 

Мені вже 64 роки, я вже прожила. А діти, внуки - що вони побачать? Голод, бідність, безробіття, от таке. Але я хочу бачити своїх рідних щасливими, щоб вони не бачили цієї біди, щоб вони не голодували, тому що це дуже страшно. Я дякую Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу - за те, що дають, дякую.