Кавун Анжеліка, 17 років, учениця 11-го класу Первомайського ліцею Іларіонівської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Олена Пасічник

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

На моїй землі війна… Жорстока, кривава, справжня… Про неї я знаю не з книжок чи фільмів, ні, вона тепер живе у моїм серці щодня. Незагоєну рану ця проклята війна залишила в долі моєї родини назавжди, бо забрала у мене найріднішу мені людину – мого тата.…

І досі не можу повірити в те, що його вже немає з нами. Такого доброго і відважного, рішучого і сильного, веселого, надійного і … такого найдорожчого. Він тепер ніколи не посміхнеться до мене, не назве мене «моя Анжелічка», не поцікавиться, як у мене справи у школі. Бо все це перекреслила війна…

Вона безжально увірвалася в життя моєї родини. У нас велика дружна багатодітна сім’я Кавунів: моя бабуся, тато, мама, я, батькові старші брат та сестра. Усі вже дорослі, кожен має свою родину. Разом і у будні, і у свята, в час весілля і горя.

Тато у сім’ї найменший. За його плечима – школа, армія, робота сталеваром на заводі. Мабуть, саме там і загартувався характер майбутнього захисника. У 2014 році він одним із перших пішов до АТО, бо не міг інакше. Завжди горів тим, що робив, ніколи не був байдужим до важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. «Справжній солдат», - говорили про мого тата. Ми з мамою тоді з нетерпінням чекали на його повернення. А він своїм оптимізмом заряджав усіх, де б не був. «Я ж Кавун, а у нас, Кавунів, усі такі», - посміхаючись, говорив людям. Тому завжди був для когось братом, для когось – другом, по-справжньому добрим, щирим і світлим.

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, тато вкотре проявив свій незламний дух, пішовши захищати рідний край з першого ж дня війни добровольцем. «Все буде добре. Нікуди від’їжджати не треба, ми сюди орду не пустимо, вірте мені», - заспокоював нас.

93 бригада піхотинців «Холодний яр», яка боронила від лютого ворога Харків, Ізюм, Слов’янськ, стала для мого тата другою родиною. Дружні, згуртовані, сміливі, хоробрі воїни відстоювали кожний метр рідної землі, вправно відбивали атаки рашистів.

Пам’ятаю, як батька у червні відпустили з війни привітати мою маму з Днем народження. Це був найкращий день у нашій родині. Тато приїхав несподівано з величезним букетом червоних троянд. Здається, він тоді скупив усі троянди на світі, ніби хотів засипати ними свою Світлану! Які ми всі тоді були щасливі! І ніхто навіть не думав, що це була остання наша зустріч.

За кілька місяців повномасштабного вторгнення росії батько з побратимами пройшли разом немало боїв. Але був один, який назавжди закарбувався у пам’яті кожного. Це бій у Заводах на Харківщині. Хлопці мали втримати ворожі підрозділи біля цього населеного пункту. Це був найжорстокіший бій, але «НАХАЛ» - позивний тата, разом із бійцями справилися із завданням, втримали атаку противника! Хлопці просто Герої!

НАХАЛ говорив: «У нас немає іншого варіанту, окрім як перемогти росію, яка, як та саранча, зжирає все, що бачить на своєму шляху!»

Ігор обіцяв повернутися, бо вдома його чекали ми, його родина.

11 липня 2022 року став останнім днем у житті старшого стрільця Кавуна Ігоря Миколайовича. Снаряди наздогнали відважного воїна під Слов’янськом, у селі Мазанівка, де із 10 піхотинців вижило троє… Навіть не віриться, що мій тато, який умів вирахувати секунди лету снаряда чи ракети, загинув… Батькові тоді було лише 39 років.

В останню путь його проводжати прийшло все наше селище. Люди стояли перед ним на колінах, коли побратими несли на руках труну до самої могили.

Тату, ти не дожив до мого сімнадцятиліття. Війна знову не дала нам сісти за парти у рідному ліцеї. І раптом на першому дистанційному уроці у відеосюжеті я побачила, тато, тебе серед Героїв-односельців, які віддали своє життя за моє майбутнє… Ти стояв переді мною у військовій формі з автоматом у руках і посміхався… За цю мить я знову прожила життя з тобою. Це була хвилина мого відчаю, суму і неймовірної гордості за тебе! Таточку, якщо ти чуєш мене, то знай: я горджуся тобою! Ти справжній Герой! Я доземно дякую тобі за те, що ти колись дав мені життя і тепер врятував від рашистської навали!

На жаль, війна ще не скінчилася. Кожен день бачу засмучені очі своєї мами, а бабуся таємно від нас витирає сльози. Мій дядько Анатолій, батьків старший брат, також на війні. Ми молимося за його. Життя продовжується, але вже без тата. Ворога женемо з рідної землі, яку ти, найрідніша моя людино, полив своєю кров’ю. Як же нам не вистачає тебе, твого тихого голосу, ласкавої посмішки та твоїх дужих працьовитих рук...

На твоїй могилі розвивається жовто-блакитний прапор – символ незламності та непоборності моєї держави і застереження тим, хто прийшов до нас з війною і забрав у мене батька…