Мені 68 років. Я живу з дружиною в Харківській області, за двадцять кілометрів від українсько-російського кордону. За 11-12 кілометрів від нашого села проходить траса Бєлгород – Харків. 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Потім почули гул. З самого ранку і до наступного вечора по трасі йшла російська техніка. Окупанти заїжджали і в наше село. Повалили електричні сповпи – зникло світло. А з квітня по березень не було газу. 

Воду ми набирали з колодязя. Незважаючи на обстріли і ризикуючи життям, волонтери привозили продукти. 

Якось я пішов до магазину й побачив біля нього труп жінки. Це була жителька нашого села - її розстріляли росіяни.

Ми сиділи в підвалі, бо були постійні обстріли. Через наше село літали ракети. Побито багато домівок. На нашу вулицю й на огород прилітали снаряди. Дружина не витримувала, тому сьомого квітня ми виїхали до родичів у Полтаву. 

Наш син – церковний пастор. У нього четверо дітей. Він був у Румунії. Зателефонував звідти волонтерам і домовився, щоб вони вивезли нас. Ми періодично їздимо додому. Наш будинок потребує ремонту, комунікацій немає, тому не можемо повернутися назовсім.