Панченко Катерина, учениця 16 групи Вищого професійного училища №11 м. Вінниці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Паламарчук Софія Євгенівна

Війна. Моя історія

Війна… П’ять страшних чорних літер, які змінили моє життя. Я прокинулась від того, що не пішла до школи. Подумала, що проспала і почала швидко вдягатися. А потім почула крики мами з кімнати про те, що почалася війна. Наступні дні й місяці перетворилися на біль і страждання. Здавалося, що дуже давно я була спокійна, раділа життю, мала багато планів на майбутнє. І в одину мить все стало навпаки…

Цей день був безкінечним, бої йшли за селом за три кілометри від дому. Досі перед очима картина: стовп диму від російського танка, дорога, страшні вибухи, в голові – хаос, неймовірний страх і розпач. Важко…

Бомбосховище було лише у школі. Там ми ховалися кілька перших днів, рідних поряд не було.  Підвал, сирість, пилюка, стільчики замість теплих ковдр, куртки - було відчуття, що я живу у фільмі про кінець світу. Спочатку  увесь час намагалася посміхатися, якось бадьоритися, хоча було дуже страшно. Особливо ми боялися звуку пролітаючого у небі винищувача. Далі  повернулися до своїх домівок, тому що потрібно було щось їсти.

Коли я йшла з бабусею до магазину, то помітила, що з будинку культури зник наш синьо-жовтий прапор. Бачити таке було страшенно боляче. Ще важко бачити сльози рідних. Мама дуже переживала через нас, через мою старшу сестру, яка на той час жила в Києві.

Наступні десять днів всією родиною спали у підвалі двоповерхового будинку, який знаходився неподалік. Я наполягала, що там буде безпечніше. Зібрали речі, пішли під звуки вибухів, які не затихали. Нестерпно знати, що тебе будь-якої миті може не стати.

На одинадцятий день спали вдома під звуки ворожих винищувачів. Я досі пам’ятаю: закривала вуха і накривалася ковдрою з головою, щоб не чути пронизливого гудіння…

Вдень було дуже неспокійно, російські війська заїжджали прямо на вулиці. Через щілинку зашторених вікон виглядаю на вулицю, бачу, як проїжджає російський танк з буквою Z, бачу очі російського  військового, який наставив автомат прямо на будинок. Страшно…

Місяць в російській окупації звикали до «нового» життя… Дивилися російські передачі, так як перемкнули мережу. Усе частіше заходила розмова про виїзд. Дуже боялася: раптом когось уб’ють, а я залишуся жити. Після численних розмов та суперечок в родині, вирішили виїздити.

Покидати свої домівки погодились не всі. Частина родини лишилася, і зараз є в окупації. Дуже важко їхати, знаючи, що там лишаються твої рідні. Спогади про виїзд з окупації дуже живі. З навколишніх сіл зібралася колона з шестисот машин, рухаємося дуже повільно від одного блокпоста до іншого. Усі перебувають у страшенній напрузі. Відчуваю неймовірний біль від того, що увесь час бачу російський прапор на зупинках.

Закарбувався у пам’яті страшний «кадр»: на тридцятому блокпості обабіч дороги валялися розстріляні машини, червоніла кров, були розкидані речі. У полі неподалік стояли спалені російські і наші танки, збитий український гвинтокрил. Сльози співчуття стали клубком у горлі, разом із тим відчула величезну вдячність, любов і спорідненість з цим гвинтокрилом.

Добиралися ми до нового нашого помешкання цілих п’ять днів. У селі Ворошилівці Вінницького району зустріли нас дуже радо. Незнайомі люди нагодували у місцевому ресторанчику.

Враження та перші відчуття були дуже дивні. Перебуваєш ніби в Україні, але все таке чуже, не рідне… Нам виділили будинок. Старенький, але з дахом. Жити можна.

Я знаю, що дуже змінилася після пережитого, подорослішала, стала сприймати побутові проблеми набагато простіше, зрозуміла, що важливо в житті, а що ні. Найважливіше – цінувати хвилини життя, обіймати рідних, показувати їм свою любов і вдячність. Ніколи не забуду і не пробачу цієї війни.