Ми з сім’єю жили в Бердянську. Виїхали до Запоріжжя ще в перший місяць війни, щойно зрозуміли, що там буде окупована територія. Ми там не могли залишатися, це була принципова позиція. Шокувало, що чужі люди вдерлися в наш простір, у нашу країну. Це ненормально.

Довелося залишити улюблену справу, дім. На окупованій території залишилася моя пасіка, я з неї жив. Навіть не знаю, як це все відновити. Це ж жива природа. Якщо бджолами не займатися, то вони пропадуть. Зрозуміло, що іншу роботу можна знайти і заробляти, але заново почати займатися улюбленою справою дуже складно. Для цього потрібна земля, вулики, заново бджіл завести. 

Цей процес із нуля налагодити в країні, де йде війна, дуже складно. Мінімум пів року потрібно. А коли поряд пролітають снаряди і не знаєш, куди вони прилетять, взагалі сумнівно вкладати кошти у власну справу. 

Довелося навчитися все починати спочатку. Усе, що залишилося з колишнього життя, – це родина, а решту доводиться заново наживати. Рано чи пізно я заново відкрию пасіку. А коли ми відвоюємо свої території, то повернуся до своїх бджіл, і тоді буде в мене дві пасіки. 

Все-таки Запоріжжя - прифронтове місто. Надіюся на краще, але усвідомлюю, що може бути всяке. Ракета може впасти де завгодно. Краще про таке не думати. Діти не дають про щось інше думати. Займаємося з ними різними речами: малюванням, вирізанням із паперу, робимо аплікації. 

Ми були налаштовані, що війна скінчиться до зими, але ж ми розуміємо, що зимою складно воювати через холод. Я гадаю, наступного літа Бердянськ прийматиме гостей як український курорт.