Мені 31 рік. Ми з чоловіком живемо в селі Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області. Два роки працювали за кордоном, щоб купити будинок. Тепер не хочемо нікуди їхати з України. 

Маємо дворічну доньку і дванадцятирічного сина. Син – інвалід. Я в декреті, а чоловік працює на заводі. Зранку 24 лютого мені зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Я розбудила чоловіка й поділилася з ним цією неприємною новиною. Він не запанікував. Пішов на роботу, але там нікого не було. Йому пощастило спіймати маршрутку й повернутися додому. Більшість транспорту вже не курсувала. 

Багато знайомих загинули під час війни. Коли обстрілюють Енергодар, то і нам дістається. У сусідньому селі хлопець загинув від осколкового поранення. 

На початку війни у магазини нічого не завозили. На другий місяць відновилося постачання товарів. Перші два місяці завод не працював. Тих грошей, що залишалися, ледь вистачало на продукти. Зараз все добре. Завод відновив роботу. Чоловік отримує зарплатню. 

Якщо буде організована масова евакуація села, тоді й ми поїдемо. В іншому випадку виїжджати не збираємося. 

Якби не діти, то у мене, мабуть, була б депресія. А так я не можу собі дозволити розкисати. 

Думаю, що протягом пів року всі території звільнять –  Україна буде незалежною. Я хочу, щоб запрацювали школи і дитячі садки. Хочу вийти на роботу. До поїздки на заробітки я працювала комірницею на заводі.