Я з міста Волноваха. Діти зараз живуть зі мною, а чоловік помер у грудні від коронавірусу. Я теж після нього перехворіла дуже важко, але вижила.

До війни я жила сама у власній квартирі. 24 лютого у нас почало гриміти: стріляли з усіх видів зброї, і навіть з танків. Всі сусіди повиходили із квартир, ховалися у підвалах.

На третій чи четвертий день війни за мною заїхала донька з сім’єю, запхнула мене у машину, і ми виїхали. Вони жили неподалік від мене. Я у чому стояла, у тому й поїхала. Щоправда, зі мною у підвалі були документи.

Машина, на якій ми виїжджали, була частково розбита, але ми все одно тікали на ній. На мосту вже стояли розбиті машини, а ми мчали під кулями. Так страшно було - не дай Бог!

Ми зупинилися під Полтавою, у селі Жуки. У зятя є друг, з яким він навчався в інституті. Він нам дав притулок. Вдячні йому за це.

Найважче – це хвилювання, що війна забрала все, що ти мусиш бігти від неї подалі. Нашого будинку вже немає, квартири - теж. Усе зруйноване.

Там залишилася моя сестра, іноді можемо додзвонитися до неї. Вона й розповідає, що залишилося із нашого добра.

Хочеться, звісно, щоб війна закінчилася швидше. Я мрію, щоб Україна стала сильною, щоб був мир, щоб ми жили спокійно, щоб небо було чисте, щоб не було тривог. Хочеться спокою для дітей, щоб онуки бігали.