Музей, який зберігає історію Приірпіння, під час війни втратив лише вікна.  Саме ж приміщення та всі експонати збереглися неушкодженими! Директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею, Анатолій Зборовський, розповідає свою історію війни. А ще про те, як краєзнавці збирають нові експозиції сучасної історії.

Для мене війна теж, по суті, почалася ще 2014 року з усіх цих повідомлень про захоплення Криму, про захоплення Донбасу. І ось тут я у відпустці був, коли дзвінок: «У нас буде прощання з двома нашими земляками, які загинули, захищаючи Україну на Донбасі».

Це було прощання з двома воїнами – Миколою Личаком і Олександром Давидчуком, вони пройшли Афганістан, отака трагічна історія. Були в радянській армії, в Афганістані, з Афганістану повернулися живими. Личак, правда, був контужений, але живий, а загинули дома, в Україні, захищаючи рідну землю.

Коли почалося вторгнення, ось це було дуже все ж таки несподівано. Тоді начальник відділу культуру наказала залишити у відділі культури по черговому, а всім іншим йти додому. Ну, в нас колективи невеличкий. Кого там залишати? Двоє жінок було, я не міг їх залишати черговими, тому їм сказав сидіти дома, ну а сам залишився в музеї.

Була надія, що не дійдуть до нас, їх розіб’ють десь, така надія була.

І тоді, ну виступав, дещо писав у фейсбуці, щодо цієї війни, і отримав такі схвальні відгуки загалом. Ну, в Збройні сили України мене вже не беруть, хотів в територіальну оборону, но там дізналися, що 65 років – уже теж не взяли. Залишився в музеї, в боротьбі на інформаційному фронті у фейсбуку. І тут  обстріли – електрика зникає, інтернет зникає, тут робити нічого, не залишаться. Один мій знайомий, який був вірний Ірпінській біблійній церкві, телефонує, говорить: «Що ви ждете? Прийдуть росіяни, вас же здадуть, вас поставлять до стінки». Ну така вже ситуація була, коли вже магазини не працюють, і води немає, і електрики немає. Я дійсно сходив тоді в ту церкву, там сказали, що давайте ми вас вивеземо. Ну, говорю… вивезли з Ірпеня, а далі хто куди. Найдемо, буде житло, буде де жити. Дали воду, дали їжу, я ще коли повертався, це було 11 березня, зустрів нашого міського голову, він був такий впевнений в перемозі, тоді вже частину Ірпеня захопили росіяни з західного боку, і ситуація була критична.

Говорили, що вже в центрі бачили росіян, російських окупантів, ну Маркушин був впевнений в перемозі, говорить, ми їх виб’ємо, ми вийдемо виб’ємо звідси, ми визволимо наше місто, вони тут не будуть.

Питаю: «Олександре Григоровичу, яка допомога потрібна?» Ніяких, тільки інформаційні. Ну інформаційної я вже подати вже не міг, бо інтернету немає. Посидів потім ніч під обстрілом, якраз почали обстрілювати нас. Знаєте, відчуття досить-таки моторошні, коли чуєш свист, думаєш: «Господи, тільки б не сюди». І тут вибух. У сусіда через садибу згорів будинок якраз в ночі; під час нічного обстрілу ще в одного сусіда через дві садиби теж будинок був зруйнований повністю. Це скульптор, художник, в нього там всі його твори загинули. Відбувалися, видно, перестрілки, чули автоматне стрепетання, і так наближається-наближається і потім раз – і обірвалось, і так два рази було. Потім сусід до мене підходить і каже:

«Ну що, будемо тікати вранці, така ситуація, бачите». Тобто лежати під гарматним обстрілом, слухати вибухи снарядів і думати, чи попаде, чи не попаде і нічого не робити якось не хотілося.

І я з цим сусідом, ми взяли речі, пройшли через парк «Дубки», потім швиденько пройшли через Соборну. Там мене попереджали бійці територіальної оборони: «Швиденько переходьте, бо там працює снайпер з Бучі російський». Ось прийшли до Ірпінської біблійної церкви, там нас перевезли до мосту через річку Ірпінь. Міст уже був підірваний, під мостом були покладені дерев’яні піддони, по цих дерев’яних піддонах ми перейшли на другий берег річки. Там відвезли до біблійної церкви, а з біблійної церкви потім перевезли в Рівне. Тут мені дзвонить один однокурсник (наша дружба зі студентських років) Женя Нікітчук, він там недалеко жив біля Рівного, трошки допомагав мені. Дзвонить, говорить, твій Ірпінь визволили.

Це якраз було 28 березня. І така цікава деталь, можна сказати, я зразу кинувся в інтернет шукати. Да, дійсно, росіян з Ірпеня відігнали.  І дізнаюсь, що в цей же день помер мій однокурсник, доктор історичних наук Сергій Кот. Отак журба, радість із журбою переплелися. Ну, тоді думав, як повернутись. Транспорт вже не діє, ну повернувся назад з цими ж волонтерами з біблійної церкви. Будинок вцілів, на щастя, ну там повилітали вікна, скло повилітало, двері теж вилетіли – вибило вибуховою хвилею. Штукатурка пообсипалася на кухні і в коридорі, а загалом будинок був цілий. Скло я вже потім поставив, двері поставив (допомогли мені) і пішов, звичайно, в музей.

В музеї було вибито скло у вікні одному черговою вибуховою хвилею, але на вікнах були металеві грати, так що все там вціліло. Почав з того, що доповів начальнику відділу культури, що я в же в Ірпені, що я вже в музеї виношу бите скло. Є колекція картин художника Матвія Олексійовича Донцова, є роботи Бориса Микитовича Піаніди, карнизи інкрустовані перламутром, меблі десь XIX століття (орієнтовно так), фісгармонія початку XX століття, тобто речі цінні є. На щастя, все вціліло, нічого пограбовано не було. У нас експонувалась уже експозиція до Дня Незалежності «Ірпінь – місто-герой».

Ірпеню присвоїли звання міста-героя, тобто там був указ президента по це, інформація про наші втрати, скільки загинуло бійців територіальної оборони, скільки бійців Збройних сили України, скільки загинуло цивільних жителів, деякі речі учасників оборони Ірпеня.

Наприклад, живе такий письменник Сергій Мартнюк, уже [йому] було десь під 60, але коли почалися бойові дії, він взяв мисливську рушницю і приєднався до територіальної оборони. Його речі, там ще декого були такі речі. Зараз дещо міститься в постійні експозиції, звичайно, експозицію потрібно поповнювати. Збираємо зараз такі речі, матеріальні свідчення вторгнення в Ірпінь, наприклад, шрапнель від російських снарядів, якими обстрілювали нас, уламки реактивних снарядів від установки «Град», уламки крилатої ракети, потім деякі речі, які привезли з Центрального будинку культури через Брюссель.

Наше керівництво показувало, що зробили з Ірпенем російські окупанти, ну і деякі речі в музеях експонуються. Це те, що залишилось від концертного роялю,  рояль був такий цінний, плазмовий телевізор, от вірніше те, що від нього залишилося. Побило тому, що Будинок культури був зруйнований обстрілами. Та згоріло все, там цінні речі були в нас, щороку проводиться пленарно мальований Ірпінь, беруть участь кращі художники з усієї України, якраз кращі картини були у цьому будинку художника, тому що кілька художників малювало, і ці картини, на жаль, згоріли.

На жаль, ставлення до росії і до російської культури зараз більш чіткіше визначене, хоча я це і раніше розумів, що поширення російської культури – це «м’яка окупація» України, ось яка відбувається.

До того… тобто перетворити українців на якісь русифікованих людей, які позбулися свого коріння, забули про свій родовід, і зараз нам треба більше звертатися до своєї культуру. От є такий крутий український націоналіст Роман Коваль [він писав], коли ми читаємо багато російської літератури, то ми щось не дочитуємо з нашої рідної української культури, і треба більше брати культури європейських країн, тому що наші ціннісні орієнтири наближені до Європи. Ну ця війна – це взагалі щось жахливе, тому що ми, здається, відійшли від того часу, коли країни загарбували одна одну, вели війни тим більше в Європі, і раптом отака потвора, яка путін, той взагалі заявив, що він десь там на рівні Петра І, то та потвора виповзла з початку XVIII століття, така несподівана потвора, яка вповзла в XXI століття.