Ольга Миколаївна з чоловіком до останнього не хотіла виїжджати з рідного селища. Та коли снаряд прилетів до них у город – вони кинули все, і поїхали до дітей у трохи спокійніше Запоріжжя. 

Мені 58 років, у мене є чоловік, ми живемо з ним вдвох. Донька та син уже мають свої сім’ї, вони живуть та працюють в Запоріжжі. Поки не почалися обстріли, ми жили у Волноваському районі.

Війна застала нас вдома рано-вранці, коли ми збирались на роботу.

Найскладніше було переживати перші прильоти по селу. Тоді чимало будинків зазнало руйнувань, а перша авіабомба, яка потрапила до сусіда на подвір’я, взагалі знесла будинок.

Вода і світло у нас були відсутні з серпня, до літа все більш-менш було в порядку. З їжею у нас проблем не було, бо ми ж в селі жили, у нас – господарство, у підвалі щось було, в городі. Щоправда цієї весни ми вже не змогли нічого посадити.

Ми вирішили евакуюватися, коли прилетіло уже в наш город. В чому були – в тому і сіли у машину. Коли тікали, над головою летіли снаряди та уламки. Але врешті нам вдалося виїхати. Тварин ми не встигли з собою взяти, бо час йшов на секунди. Тому коти наші десь бігають, птицю просто відкрили, собаку – відв’язали. 

Зараз ми в Запоріжжі, тому що син тут працював до війни, і зараз працює. Він тут дім орендує, тому ми одразу вирішили, що до нього їдемо. Війна сильно згуртувала нашу родину, зараз ми живемо усі разом. 

Я часто спілкуюся зі знайомими, порівнюю те, що вони розповідають з тим, що пережили ми самі. Так у багатьох справи ще гірші – там сина поранило, там ногу відірвало. Так я і зрозуміла, що ми ще нормально вибралися з Донеччини.

Мені хочеться, щоб війна швидше закінчилась. Віримо у наші ЗСУ, а так – тримаємося і сподіваємося у швидше закінчення бойових дій. 

Яким я бачу своє майбутнє? Я навіть не знаю, що тут і сказати. На старість ми залишилися бомжами, наш будинок – постраждав. Але ми повернемося додому одразу, як тільки можна буде, і будемо працювати, відновлювати дім. Головне, щоб здоров’я не підвело.