Юлія Павлівна втратила у Маріуполі три квартири і власний бізнес. Зараз намагається відкрити свою справу у Києві і продовжувати працювати, але дуже хоче побачити рідне місто і батьків, які залишились там

Я з Маріуполя. Був свій бізнес, а зараз нічого немає. Переїхала в Київ, зараз стараюсь розпочати все спочатку. За кордон не виїхала, тому що син призовного віку. 

Зранку 24 лютого ми почули, що щось не так: почули вибухи. Батько зателефонував і сказав, що почалася війна. Не дуже в це вірилося. Але потім почули й побачили. 

Ми виїхали з Маріуполя 1 березня, тому того всього найстрашнішого не бачили. Сестра з Києва зателефонувала й сказала, що з великою вірогідністю в Маріуполі буде дуже страшно, і ми встигли вискочити. Пізніше, коли вже виїжджали знайомі, було важче. 

Їхали колони машин, і ми виїхали разом до Запоріжжя. Ми взагалі не знали що відбувається в столиці, я була сама за кермом, поруч - діти. Ми чули вибухи, але на той час ще не вірилося, що це буде щось таке масштабне.

Батьки мої досі там: батькові 71 рік, матері - 66 років. По стану здоров’я вони не стали їхати. Спілкуємося і чекаємо на перемогу. В Маріуполі у мене було три квартири, одна вціліла - там зараз живуть знайомі. А дві квартири зруйновані.

З одного боку хочу, щоб Маріуполь був українським, а з іншого – розумію, що якщо буде визволення буде військовим, то там не залишиться нічого. 

Своє майбутнє бачу тут, в Україні. Дуже хочу залишитися. Багато моїх знайомих поїхали за кордон, більше половини повернулися до столиці. Я розумію, що зробила правильно, що не поїхала. Тому тут будемо намагатися розвивати бізнес і жити. 

Дуже хочу повернутися в Маріуполь: дуже люблю це місто і дуже хочеться побачити батьків. Але поки все так, я туди не поїду. Вони теж зараз не зможуть виїхати на нашу сторону.