Лариса Меженська неодноразово потрапляла під обстріли, ховалася в підвалі від бомбардувань, була контужена, голодувала. На її очах загинула людина, і вона хоче забути назавжди.

Я згадала перший день війни. Коли я працювала в Луганську на заводі і нас бомбардували, мене контузило, це пам'ятаю. Це був початок червня 2014 року.

Під бомбардуваннями ми постійно сиділи у підвалі. Підвал насипний, тож у підвалі теж було страшно. Не дай Боже, будь-якої миті могло все на нас звалитися. У хаті трішки дах побило, у душі уламок стирчить досі.

Я хотіла б забути епізод, коли я пішла на рибалку, так як їсти не було чого. У нас тут ставки поряд, і нам дозволили рибу виловити. Ми ловили на вудки та потрапили під мінометний обстріл.

На власні очі я бачила, як людей розриває на шматки. Зі мною пішов чоловік, якому в стегно уламок потрапив. Він залишив там батька, а потім забрали батька мертвим, на шматки порваним.

Буквально за п'ять хвилин після того, як відійшла, почався обстріл, і я бачила, як людей жбурляло на всі боки.

Ще запам'ятала, як сиділа на переході із Луганська. Я тоді йшла з роботи, і кулі свистіли над головою. Не знаю, з якого боку, але свистіли конкретно.