Кубіцька Кароліна,

викладачка Піївського ліцею "Ерудит"

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для багатьох українців з гучних звуків ракет. Цей страшний день, який змінив життя кожного з нас. Мій телефон почав розриватися від численних дзвінків рідних, знайомих, близьких. Почалось!.. Невідомість, страх, паніка…

Через пару годин кожен з моїх рідних хлопців (чоловік, брати, дядьки) уже знали, що їм потрібно робити, бо всі були, і є патріотами нашої неньки України. На захист свого народу пішов кожен чоловік моєї родини.

Всі вони пішли добровольцями, не чекаючи , що їх позвуть на військову службу. Жоден з них, навіть, на секунду, не замислювався над тим, що може бути інший варіант.

Для мене, особисто, життя зупинилося 9 липня 2022 року. Цього, клятого дня, на війні загинув мій брат, мій янгол, мій охоронець, моя підтримка... 16 липня до мого будинку привезли його тіло. Сильний, дужий, великий, красивий хлопчина лежав у закритому гробу,

бо його тіло було настільки понівечене клятими орками, що навіть відкрити труну не дозволили. Ненависть переповнювала моє серце... Він був першим у нашій громаді, кого вбила війна. В моїй пам’яті, та в пам’яті наших рідних, і знайомих, брат назавжди залишиться Героєм! Знайомі почали масово виїжджати за кордон. Лунала постійно фраза : «Їдьмо з нами!» . Як? Як я залишу свою домівку, чоловіка, який стоїть на захисті Вітчизни, свій народ, дорогу серцю могилу?..

На даний час, найбільше бажання всіх українців – найшвидша Перемога! Для цього кожен з нас робить свій особистий внесок. Хтось тримає автомат, хтось волонтерить, хтось донатить, а хтось збирає пластикові кришечки для того, щоб зробити для наших воїнів протези. Кожне, навіть саме маленьке діло для нашої країни, наближає нас до великої Перемоги.

Я-Українка! І жити буду лише у своїй країні! Я вірю в ЗСУ!

Перемога буде обов’язково за нами, як би гірко вона нам не коштувала!