Через війну я тепер живу не вдома. Болить за маму, яка не зі мною. Вона не в окупації, але в постійній небезпеці, вона на візку. Виїжджати відмовилась, бо боїться бути тягарем, знає, що для таких людей мало що передбачено.

Мешкаю в Івано-Франківську, місто красиве, але не моє. І люди хороші, але так хочу додому... Дитині тут дуже добре, відправили до школи, є друзі. Теж буває каже, що хоче додому, не розуміє, що зараз там все по-іншому. Одна надія і віра була, що через місяць все скінчиться і поїдемо додому. Але ні...

Було складно покинути домівку, яку ми будували, вкладали всі свої сили, гроші. Покинути батьків, а потім після кожного прильоти вмовляти їх поїхати. Страх, що більше не побачиш їх. Страх, що їдемо в нікуди. Страх бути слабкими...

Працюю онлайн бухгалтером, чоловік влаштувався водієм в громадську організацію. Але віра та надія залишилися, що повернемося додому.

На початку війни не вистачало їжі. На згадку про дім залишились виделки та ложки. Коли ми виїхали перше, що здивувало: зайшли до магазину, а там повно всього їжа, напої... Дитина почала плакати і питати, чому у нас не так.

Друге, що шокувало, - це коли сиділи за столом не в нашому домі, не за нашим столом, але ложки я поклала свої і вона почала цілувати свою і казати; «Мамо, це ж наша, рідна...». Я плакала…