Наталія Іванівна виїхала зі свого села у Пологівському районі, коли в нього ввійшли окупанти. Вона не могла витримати їхні візити, гул літаків і регулярні обстріли. А одна з її доньок так і залишилася в окупації

Мені 66 років. Я виїхала з Пологівського району в Запоріжжя, тому що в наше село прийшли окупанти. У мене дві донечки. З однією я зараз в Запоріжжі, а друга залишилася в окупації.

24 лютого я бачила, як їхали колони техніки. Було дуже страшно. А ще страшніше стало, коли окупанти почали ходити по хатах, з ними ходили і колаборанти з автоматами. Над головами літали літаки, вертольоти, ракети. Ми не витримали й виїхали. Спочатку діти, а пізніше і я.

У нашому будинку живуть окупанти.

Тварин не забрали – залишили сусідам. Було дуже шкода їх залишати, але взяти з собою не могли. Приїхали в Запоріжжя, а коли й тут були обстріли, на два тижні їздили у Вінницьку область.

Таке відчуття, що не живемо. Не відчуваємо ніякої радості. Свята йдуть, а я все думаю про наших хлопців. Як вони там, бідні, в тих окопах?

Хочеться додому. Хочеться побачити своє село, свою собачку й котиків.