Мені 63 роки, я мешкала в Гуляйполі. Проживала в будинку одна, а донька жила через городи. Усе в нас було, а тепер залишилися ні з чим. 

24 лютого вранці подзвонила кума і сказала, що в нас війна. Ми почали слідкувати за всіма подіями: що сталося, куди прилетіло. Облаштували в погребі сховок і сиділи там до 8 березня. З 2 березня зникло світло і газ. 

Я звикла запасатися, то в мене завжди було все своє. У нас був пай, і нас забезпечували борошном, крупою, олією. Дома консервували ціле літо, тож у нас усе було. І ліки теж.

Коли вийшли води з басейну набрати, а над головою пролетіла, здається, ракета чи щось таке… Прийшлося впасти з переляку на землю.

Діти прибігли до мене в погріб, бо він більший. Ховалися там. Потім танки в городах стріляли, гармати стояли. 

А 7 березня по вулиці проїхали танки, БТРи – і ми вирішили тікати з Гуляйполя заради онуків. Я сама, може, і не поїхала б нікуди. Змушені були взяти рюкзачки, покласти туди білизну – і все. Бо сказали, що хто буде поїздами їхати, зайві речі викидатимуть, залишать тільки рюкзачки. 

Особливих складнощів не було. Зять узяв машину в батька та вивіз нас із онуками й донькою з Гуляйполя. Ми були у Вінницькій області. Там місце гарне, але з роботою важко. А треба ж було з чогось жити. Ми допомогу від ООН оформили, але гроші нам ніхто не платив, і гуманітарку не давали. Мешкали в гуртожитку, за нього треба було платити, а щоб платити, потрібно працювати. Посиділи у Вінницькій області – та й повернулися до Запоріжжя. Усе-таки тут багато своїх, гуляйпільців. 

Я б хотіла, щоб був мир на землі і не вбивали діточок. Молоді стільки загинуло! За що? Хочу, щоб люди були добрішими. Дуже багато злих, і їх нічого не виправляє, навіть війна. Хочу повернутися додому, і щоб усе було так, як раніше. Ми навіть не розуміли того, що жили дуже добре.