Спочатку мешканка Нікополя не відчувала на собі, що таке війна, – доки не почула перші вибухи та не побачила ракети

22 лютого подзвонила моя колега й сказала, що почалася війна. А ми почули вибухи. Я вийшла на балкон і побачила цей «гриб», який стояв. Був страх, звичайно, тремтіння: чомусь я не могла повірити, що це відбувається. 

А потім - телебачення, соцмережі, життя в телефоні. Але, дякувати Богу, ми чотири з половиною місяці війни не чули вибухів, у нас їх не було. Ми тільки знали, що йде війна, спостерігали все в засобах масової інформації, але на собі не відчували. Потім, коли був перший обстріл, коли ми особисто на власні очі побачили, як летять ракети і як вони вибухають полум’ям і чорним димом, відчула свист у вухах, – ми дійсно зрозуміли, що таке війна. Бо як не чуєш, не знаєш – це ніби не з нами. А через тиждень після першого обстрілу чоловік сказав, щоб я виїжджала. Він залишився в тому регіоні, а я поїхала до доньки в Полтаву. 

Складнощів не було. Єдине, що автобус ходив саме з нашого міста один раз на день, до того ж через день. І я виїхала якраз тоді, коли почалися обстріли міста, житлового кварталу. В цю ніч були страшні обстріли, школу пошкоджено було. Ми ночували у сховищі, а зранку я виїхала на Полтаву.

Був дуже великий страх, як переїхати дніпровський міст із одного берега на інший. Чомусь було так лячно, щоб, не дай Боже, якась ракета... 

А приїхали - тут спокійно. Перші два тижні дуже страшно було, як грюкнуть двері в сусідів або десь уночі машина швидкої допомоги гуде, а потім це все заспокоїлося. Та телефон же залишився з усіма соцмережами й інтернетом. Оце читання день і ніч новин, перегляд відео досі не відпускає, хоча  розумію, що треба припиняти. Це дуже на мозок впливає. Зараз хотілося б, звичайно, менше інформації в голові тримати, бо нервова система просто не впорається. Але я не можу так, мені потрібно знати, де і що відбулося, як удома в нас, який район обстріляли, як там чоловік, як у нього справи. 

Одне й те саме в голові крутиться – і я не можу від телефону відірватися, це страшно. Хоча ми свідомі ж люди й повинні знати, що в країні відбувається. Чекаємо на перемогу, щоб цей момент не пропустити: «О, слава Богу, все закінчилося!» Мабуть, тому й читаю, і щодня сподіваюсь. Я маю дуже велику надію, що все буде добре і ми переможемо. Єдине – у скільки жертв це обійдеться нашій країні. 

Працювати дуже важко, дітей навчати. Це справжні діти війни. Ще й дистанційне навчання. Хоч вік у нас і немолодий, ми, вчителі, намагаємося цими технологіями оволодіти й знання дати такі, які б дали в школі. Хоча той, хто хоче вчитися, вчиться й дистанційно.