Мені 55 років. У мене дві доньки. Ми жили в селі Мирне Пологівського району. 

Сама звістка про початок війни була страшна і дуже погана. Коли в наше село зайшли російські солдати, то стало ще страшніше, тому що не можна було виходити  надвір. Не стало води, світла. Тяжко було жити. Життя наче зупинилось, і все стало по-іншому.

В окупації у нас нічого не було: ні медикаментів, ні води, ні їжі. Нам допомогли виїхати односельці: відвезли до міста Василівки, а звідти був «зелений коридор», і нас на автобусі вивезли до Кам’янського. Висадили і сказали, щоб ми піднімалися вгору. 

Ми кілометр ішли пішки, а там чекали волонтери, які нам допомогли, відвезли в садочок. Там люди прийняли нас, влаштували. Ми поїли. 

Далі розселялися, хто куди. Нас поселили в гуртожиток. Я досі там живу. Стали нам гуманітарну допомогу давати. 

Чоловік приїхав разом зі мною в Запоріжжя, а потім вирішив іти на війну і захищати свою країну. Був на фронті й пропав безвісти. Це для нашої родини - великий шок. І я нічого не можу вдіяти. Уже два роки шукаю. 

Хочу, щоб закінчилась війна, щоб усі повернулися до своїх домівок, на свої робочі місця. Щоб усе налагодилось і все у нас в Україні запрацювало.