Солощук Олександр

ВСП «Фаховий коледж промислової автоматики та інформаційних технологій» ОНТУ

Вчитель, який надихнув на написання есе: Тулейбич Ольга Миколаївна

“Війна. Моя історія”

“День коли пішов чорний сніг”- саме так я запам’ятаю на все життя 24 лютого. Перелічити важко, скільки всього було знищено, просто через нікчемне людське бажання влади однієї людини та через повну покору бездумної орди, що готова змести все на своєму шляху через повеління свого володаря. Ця пошесть торкнулася нашого краю і ніхто з нас не залишився осторонь цих подій. Саме тому хочу розповісти вам про день, коли я побачив війну, якої за ствердженнями тисяч людей не могло відбутися і як це змінило все.

Надворі приємний теплий день, сонце світить і, не дивлячись на те, що зима ще не закінчилась, приємно зігріває. Я йду, йду знаючи що зараз побачу своїх однокласників і ми разом будемо веселитись і думати як же класно буде на випускному. Але ще не знаю, що вже чимала частина з них знаходиться на шляху до різних кутків світу і я більше не побачу їх. Проте ці думки прийдуть до мене тоді, коли я буду вдома, а зараз я йду до школи. І найперше, що я бачу - повністю пуста вулиця. Немає тих людей, які йдуть до школи з бажанням швидше все закінчити й піти гуляти. Все виглядає ніби світ перейшов у режим сну.

Не зрозумівши нічого, з каменем, що почав тягнути мою душу в чорне провалля, я йду до дверей, щоб зрозуміти причини таких змін. Однак і там всі мовчать, втім по їхнім обличчям видно: звичний нам устрій дав тріщину. Там мені сказали, що о 5 ранку були якісь вибухи. Потім дзвоню батькам, але ті нічого теж не кажуть. Навколо ніби з’явився вакуум, нічого не чутно, нічого не відомо. Так відбувалося до моменту, коли я опинився в єдиному місці, де можна було відчути себе в безпеці - у себе вдома. Лиш увімкнувши телевізор я зрозумів що зараз почнеться новий розділ в історії України. Хоч і жив я як усі, я давно засвоїв правило: не можна повертатись до людини спиною, яка тобі вже якось встромила в неї ніж. А оскільки на протягом довгого часу вони намагались нас захопити, то це стало лиш повторенням історії знову.

Страх. На нього в мене не було часу, я думав лише про те, чи готовий я вижити в тому новому світі, в якому я прокинувся, чи стану лиш однією з багатьох жертв тієї чуми, яка у двадцятому сторіччі забрала мільйони життів і мала б згинути у священному вогні крові поту і сліз тих воїнів, які у ній віддали життя. Так я зрозумів, що подорослішав і так само зрозумів, що потрібно бути готовим до всього. Для мене і моєї сім’ї це значило початок нового етапу, кінець якого не був відомий нікому, і який мав писати кожен по-своєму. Десь через тиждень я вже пристосувався до цієї швидкозмінної ситуації. Батьки знову вийшли на роботу, я знову почав виходити на вулицю. Дихати стало легше, після того, як вкотре українці показали, що не здадуться ворогу, а “вторая армия в мире” купа злочинців і безхребетних істот, які не можуть жити у сучасному світі. Відтоді ми всі стали інакшими.

Нам довелося стати сильніше, обережніше і відкритіше. Тепер я і мої близькі живемо не так, як раніше, але все одно намагаємося жити на повну і радіти кожному дню, коли ти можеш заснути під ковдрою, а не під уламками обваленої будівлі. Радіти кожному дню, коли ти прокидаєшся від будильника, а не від вибуху ракети. І все це ми робимо на зло ворогам, які забрали всі звичні для людини радощі життя у тисяч українців. І живучи кожний день я не забуваю, що він може бути останній, і тому я не маю гаяти своє життя. Але що я точно знаю - це те, що рано чи пізно у кожному місті замайорить український прапор і життя почнеться знову.