Олександр Миколайович разом з дружиною виїхав з села, в якому вони прожили більше тридцяти років. 

Мені 64 роки. Ми з дружиною понад тридцять років прожили в селі Щербинівка Запорізької області, а через війну змушені були виїхати в Запоріжжя. Тут мешкає наша донька.

Ми жили в своєму будинку, тому проблем з водою та їжею не було. Воду набирали в колодязі, овочі мали з огороду. М’ясо також було своє, бо тримали курей і качок.

Перед від’їздом продали курей односельцям, кішку віддали сусідці. З собою навіть з речей нічого не взяли. Тому й на блокпостах нас майже не перевіряли. Тільки питали, куди їдемо.

У моїй сім’ї є й росіяни, й українці, але я не хочу жити під владою росії. Якщо окупанти прийдуть і в Запоріжжя, поїду далі: знайду десь притулок, але з ними не залишуся.

Найскладніше – зостатись без домівки. Ми залишили і будинок, і всі речі. Коли виїжджали, бачили односельців, які також покидали своє житло. Важко на таке дивитися. Люди все життя працювали, облаштовували свій побут, а тепер через цих росіян все покинули.

Раніше жили поряд з родичами, а тепер всі роз’їхалися. Дехто за кордон виїхав, хтось – в інші області. Зараз мало спілкуємося.

Щоб відволіктися від проблем, ходжу на рибалку, читаю книги.

Я не знаю, коли закінчиться війна, але впевнений, що нашою перемогою. 

Мрію бути поряд з дітьми та онуками і жити в спокої.