Сидоров Максим, 2 курс, Кам'янський енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черниш Юлія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна в однаковій мірі обкладає даниною чоловіків і жінок, але з одних стягає кров, а з інших - сльози». Ці слова відображають шлях українців протягом тисячі днів війни.  Війна увірвалася в наші домівки, змусивши нас переосмислити все: від повсякденних справ до цінностей.

Ці тисяча днів стали поштовхом до внутрішніх змін, що сформували мій шлях у новій реальності.

Пам'ятаю той перший день війни. Я прокинувся від розмови моєї матері з батьком по телефону, який на той час був у Польщі. На календарі 24 лютого 2022 року, мені 14 років, час збиратися в школу, але тут до мене в кімнату заходить моя сестра і говорить: «Прокидайся, почалася війна…».

Страх, паніка, нерозуміння – усе це змішалося в одне велике «А що робити далі?»

Моя мама тоді прийняла рішення залишатися вдома, вірячи в те, що це не надовго, що все минеться. Але минули не дні, не тижні – минули місяці, а війна продовжувалася. З кожним днем, новини ставали ще більш тривожними.

Тато, який перебував на той час у Польщі, вирішив, що нам там буде безпечніше. Тож родиною було прийняте рішення їхати до тата.

Пам’ятаю, як важко було тоді прощатися з друзями та рідними, покидати своє рідне місто. Всі щасливі моменти мого життя промайнули перед очима. І хоч в дитинстві я мріяв поїхати з цього міста як можна скоріше та почати життя з нового листа, зараз я дуже сильно жалкував за свої думки, які стали майже пророцтвом.

Коли ми виїжджали, дороги були переповнені людьми, які також як і ми хотіли втекти від цієї страшної війни. Нам доводилося стояти на кордоні годинами, аби врятуватися.

Тато весь час підтримував нас, обіцяючи, що війна скоро закінчиться і ми повернемося додому. Я намагався вірити в ці слова, проте розумів, що його очікування нереалістичні. Ми з сім’єю в той час стали дуже близькими, тому що у нас була спільна ціль - не з’їхати з ґлузду від всього цього жахіття. У Польщі ми оселилися в маленькій квартирі, яку надали нам благодійники.

Це було дуже незвично - мені доводилося звикати до нового міста, людей та їхньої культури. Поступово я почав адаптуватися, і навіть вивчив польську мову на базовому рівні.

Проте згодом, через те, що мама не могла працювати онлайн, з нового дому в Польщі, нам довелося повернутися на Батьківщину. Дорога додому була напружена. Потім до нас переїхав і тато. Я пам’ятаю, як з нетерпінням ми чекали його приїзду. Коли він нарешті став на поріг нашого рідного дому, я відчував радість, і в той час тривогу.

Ми були поруч, як раніше, але обставини нашого життя вже були зовсім іншими. Тато приніс із собою надію на щасливе майбутнє, і я помітив, як мама знову почала посміхатися.

Війна змусила мене переглянути мої плани на життя. З часом я вступив до коледжу, і там вже знайшов собі нових друзів. Ми часто гуляли, обмінювалися спогадами. Це допомагало відволікатися від реальності.

Життя знову почало відновлюватися.

Зовсім нещодавно в моєму місті почали все частіше лунати повітряні тривоги, і лінія фронту почала все ближче підходити до нас. Тому мої батьки ухвалили рішення знову відправити мене закордон, аргументуючи це тим, що намагаються зберегти моє життя. Звісно ж, це було проти моєї волі, але подіяти я нічого не зміг.

Вдруге мені довелося покидати рідну оселю, проте вже без батьків. Мене відправили до моєї сестри в Чехію.

І ось, знову мені доводиться звикати до нової обстановки. Зараз я замислююся: чи зможу я знайти своє місце в цьому новому світі? Чи можна зберегти надію на краще, коли війна продовжує забирати у нас найцінніше?