Мені 44 роки, у мене двоє діток. Я працювала в супермаркеті старшим касиром, чоловік працював на ескалаторі. Він без ноги, на протезі.

Я почула перший вибух, чоловіку кажу: «Юра, війна!» А він каже: «Яка війна?» І потім - другий вибух! Ми бігали по всій хаті, дітей тягали в підвали. Дуже було страшно - це не передати словами.

У нас ні світла, ні води в місті не було. Ми живемо в своєму домі, у нас криниця, то ми і сусідам допомагали. А так би й не знаю, як би ми тут виживали. Дуже було важко, нам дуже пощастило, що була своя криниця. 

Просто вже немає ні сил, ні терпіння. Діти всього бояться, постійно страшно. Мабуть, вже всім ця війна надоїла. Дуже важко і морально і психологічно, і коли тривоги і все, коли бахає.

Ми не виїжджали. У нас тут господарство своє, і чоловік на протезі. Кому ми де треба…

Мій брат на війні загинув. Мама в такому стані, просто жахіття. 

Хочеться, щоб був мир, щоб діти пішли в школу, щоб вони нормально навчалися. Щоб могли хоч кудись поїхати, десь на змагання. Наш син - відмінник, займається карате. Хочеться, щоб він себе більше проявляв.