Віра з родиною виїхала з Харківщини і оселилась у Полтавській області. Вона жалкує за домівкою, але планує нове майбутнє, бо додому вороття немає.

Ми з Ізюмського району – село Бражківка. Нам довелось виїхати спочатку в Слов’янськ, а потім до родичів в Полтавську область.

Рано-вранці 24 лютого дуже низько над нашим селом пролетів винищувач. Було чутно вибухи. Колись в Балаклії так вибухнули склади, і ми думали, що це знову щось схоже сталось. А тоді дізнались з новин, що почалася війна. Я працювала на пів ставки в сільській раді прибиральницею і продовжували ходити на роботу.

Виїхали ми з дому 15 березня. Якраз у моєї мами був 14 березня День народження, а я з нею і з родичами ховалась у підвалі її будинку від обстрілів.

Нас вночі обстрілювала авіація, і ми більше не витримали – почали збиратись до брата в Слов’янськ. Там було безпечніше.

Гуманітарної допомоги в нас у селі не було. Але колишній голова сільської ради під обстрілами на власній машині хліб людям привозив – ми вдячні йому. Вода була, поки ми ще там були. Коли розбили станцію, не стало світла. Газу не було. Добре, що плити були в хатах, то люди їх топили і їсти варили.

Ми поспіхом, що змогли, вкинули в сумки, собак забрали - і все. Так і виїхали на машині: нас четверо і дві собаки. Всі речі вдома лишились, частина документів, фотографій. Коти залишились вдома. Це найгірше, що не всіх тварин забрали. Свиней випустили.

Я не дозволяю собі впадати в депресію. В мене діти, родина, онуків ще хочеться - я не маю права занепадати духом. Люди тут добрі, тож ми плануємо викупити будинок, в якому зараз живемо. Я розумію, що повертатись нам нікуди. Треба багато часу, щоб наші села розмінували. Але я вірю, що ми переможемо. В нас не такі люди, щоб лишати щось просто так.