Я з міста Торецьк - це не далеко від Бахмута. Інвалід третьої групи, виховувала дітей мого старшого брата. Ми були вимушені евакуюватись до Миргорода на Полтавщині. Нам виплачують допомогу як ВПО і ми платимо за квартиру. Квартплату підіймають - не знаємо, як буде далі. Життя у всіх тяжке. 

Пам’ятаю 2014 рік, коли почалося. Дуже тяжко, коли чуєш і бачиш, як над головою літають снаряди, як на очах гинуть діти і дорослі люди.  

Я у 2022 році, ще коли була вдома, стояла не далеко на зупинці і бачила, як поряд розірвався снаряд і загинули два чоловіки і дві молоді жінки. Це дуже страшно. 

У нашому місті не було ні води, ні світла, ні газу. Ми виживали на гуманітарній допомозі. Дякуємо команді Фонду Ріната Ахметова, що не забувають про людей в Україні. Тут, в Миргороді, у церкві дають раз на два місяці продуктові набори. 

Найстрашніше для мене – залишитись без свого кута. Я почуваю себе безхатьком. 

Старший племінник, якого я виховувала, у Бахмуті воював. Постійно був у гарячих точках. Зараз він інвалід, у Бахмуті отримав серйозне поранення черепно-мозкове. На одне вухо не чує, одне око не бачить. Коли він ще воював, то оплатив мені евакуацію. 

У мене вдома залишилося два коти та собаки. Сусідка за ними дивиться. Будинок, звичайно, вже пошкоджений. Нема куди вже повертатися. Я на емоціях, на нервах. Намагаюся стримувати себе, але не виходить. Постійний тиск, особливо коли часто думаю про це. Куди нам повертатись? В місті йде війна і бойові дії дуже серйозні. Місто йде на знищення. Це буде другий Бахмут. Я постійно плачу.

Хочеться, щоб швидше закінчилась ця війна. Щоби був свій будиночок, хай і невеличкий, головне – свій дах над головою. Діти щоб були живі. Родичі та близькі. Український народ щоб не страждав, не мучився. Це моя мрія.