Сім’ю Світлани у 2014 році війна не дуже зачепила, а у 2022-му їй довелось із донькою та онуками виїжджати з Попасної горбами

Ми жили в місті Гірському Луганської області. Мені зараз 46 років. Війна застала нас уже майже два роки тому. 2014 рік ми пережили нормально, нікуди не виїжджали, бо чоловік був у відрядженні. Якраз усе почалося, і він не міг дістатися додому. Він слідкував за технікою в попаснянському депо, і там залишився. А ми були вдома з дівчатами. Пережили те жахіття самі.

Тоді два місяці все тривало. Сильні бойові дії йшли, а потім доволі швидко закінчилися. Ми думали, що такого більше не буде, що встановилася наша влада остаточно. Усе було добре, все запрацювало. 

Буквально пару місяців ми пожили в хаосі, продуктів не було, а потім усе налагодила місцева влада, усе прийшло до норми. Тоді сильно ніхто не постраждав. У нас будинки були цілі. Трохи постраждали люди, які жили на околиці, ближче до траси, де були бойові дії. А ми жили біля горбів, біля  териконів шахтних, і нас це оминуло. А в 2022 році якраз довелося тікати по тих горбах. Це для дітей було дуже страшно. Ми б не так сильно переживали, якби їх із нами не було.

У мене є дві доньки і двоє онуків. Добре, що донька вміє водити машину. Ми зібрались і поїхали. Залишатися там більше не було можливості. Продуктів уже майже не було, нічого не працювало, все було зачинене. Ми дуже вдячні волонтерам, які привозили продукти і допомагали. 

Психологічно було дуже тяжко, тому що діти постійно плакали, було страшно. Облаштованого бомбосховища не було. А вдома в погребі теж не дуже добре сидіти: холодно, сиро. Тому вимушені були виїхати. 

Місцева влада підказала, як можна вибиратися з міста. Нам сказали, що залишився один відкритий шлях, яким на Бахмут можна було виїхати. 

Шокувало те, що ніхто нічого не повідомляв. Ми не розуміли, як далі діяти. Телефони вже майже не працювали, інтернету не було. Світло, правда, ремонтували. Воно зникало, тому що часто обстріли були дуже потужні, і електрики просто не встигали по шматочках замінювати пошкоджене. Дуже страшно було. Зараз ми в Дніпропетровській області, у селі Богданівці Павлоградського району.

Мрію, щоб усе закінчилось, щоб можна було працювати, заробляти гроші та налагоджувати своє життя. Ми втратили все. Найбільш наболіле – це житло, тому що коли тобі ніде жити, тоді нічого не хочеться. Коли є житло, то про щось мрієш, на щось розраховуєш, щось будуєш. А ми за ці два роки чотири помешкання поміняли. Це дуже тяжко, бо ми звикли, що в нас була своя домівка, де все робилося на власний смак.