Ми з Донецької області, з-під Бахмута. Зі мною живе онук 13 років. Я працюю на пошті, тому про початок повномасштабної війни дізналася в сільраді. І по телевізору одразу все передали. Нам в сільраді сказали, що потрібно вивозити дітей. Тому ми й виїхали 8 квітня. 

Ми шукали волонтерів, і автобусом виїхали до Дніпра. А потім поїхали до знайомих в Кривий Ріг. Думали, що десь через два тижні поїдемо додому, але дім вже розбили.

Чоловік з мамою був в селі поруч - вони недавно теж сюди приїхали. У його мами також житла немає. Все одно ми нікому не потрібні, живемо без нічого, збираємося додому. 

Вдома давали гуманітарну допомогу, там у нас свій город, кури, кролі свої були. А тут не дуже легко: якщо і дають гуманітарну допомогу, то тільки пільговим категоріям. Нам тільки один раз давали, як ми приїхали. 

Найгірше - що залишилися без житла, без роботи, до пенсії не доробили. В березні маму там похоронила, це все - стреси війни. Хочеться, щоб швидше вона закінчилася. Але у нас там все дуже складно: місто наше зовсім розбивають, і немає ніякої надії. А хочеться вірити.