Наталя вивозила з окупації дитину і старенького батька. Дорогою батько дивувався, дивлячись на розгромлену війську техніку – він так і не усвідомив, що почалась війна.

В перший день війни ми не чули вибухів. Мабуть, тому, що наш будинок так розташований. Зателефонували одразу рідні, тоді почали телефонувати знайомі. Дитина спала. У мене не було страху, лише якесь нерозуміння.

У нас є знайомі, які у 2014 році вже були переселенцями, виїжджали з окупованих територій. Вони порадили нам, як можна швидше перетнути Каховську ГЕС для того, щоб урятуватися. Але це можна було зробити тільки в перші години вторгнення, а вже після обіду виїзд був перекритий. От і  все - ми залишилися у своєму рідному місті й пробули там кілька місяців.

Дуже різко й швидко зникли всі продукти з магазинів. А в мене мала дитина і батько, якому 80 років, мені треба було про них дбати.

В мене почалась паніка: що я робитиму, чим їх годуватиму?

Але з часом почали з'являтися продукти. Щодо ліків я нічого не можу сказати, тому що моя родина їх постійно не приймає. Запаси невеличкі були необхідного.

Згодом проблеми торкнулися ще й домашніх тварин. Їх треба було чимось годувати, а кормів не було. Ще й вуличні тварини, які до того були домашніми, бігали біля людей. Їх шкода було - теж треба було чимось годувати.

Було таке неприємне відчуття від того, що люди, яких ніхто не чекав, не запрошував, керували нашим життям. Було образливо усвідомлювати, що ось я все життя працювала, облаштовувала своє житло, а хтось може це просто так забрати, зруйнувати.

Мені було більше морально важко, і паніка була невеличка. Якийсь внутрішній стан незрозумілий. Що робити? Ми ж - люди. І на той момент зіткнулися з таким уперше. Хоча навкруги нас війни йдуть постійно, але нас це не стосувалося. Тому ми не звертали увагу на те, що відбувалося. На жаль.

У Каховці відразу не було шокуючих подій – окупантів більше було у Новій Каховці. Але було чимало військової техніки в місті, великі машини не дотримувались правил дорожнього руху.

До того ж, події розгортались не найкращі: захоплення, «референдум», мобілізація. Тому ми й намагалися швидше виїхати.

В нас ще вік доволі молодий: мені 46 років, чоловікові – 50, а моєму батькові аж 80. Він нічого не розумів. Його шокувала дорога, коли ми вже виїжджали. Він бачив на шляху спалені танки, техніку й питав: «А в нас хіба війна?». Він не хотів їхати, казав, що залишиться там. Але мені не було з ким його залишити. І я вирішила, що він поїде зі мною. Він дуже важко це переніс.

Взагалі ми виїжджали з проблемами. З першого разу нас не пропустили – довелось повертатись додому. Їхати вдруге було страшно. Важко вмовляти тата. Я боялась, що він не зможе довго мовчати, якщо доведеться десь довго чекати. Було дуже багато блокпостів, на кожному треба було зупинятися, пред'являти документи, щось пояснювати. Ще й обшуки.

Росіяни вибірково перевіряли машини різними способами, тож неможливо було приготуватись до всього.

Той шлях, який би ми могли проїхати, наприклад, за 20 хвилин, ми долали п’ять-шість годин. Коли їхали вдруге, ми таки подолали цей шлях до кінця. В машині була мала дитина і літній чоловік, то, може, нас не так шарпали в дорозі. Але ми бачили, як це відбувалося з іншими людьми.

Зараз ми в Дніпрі. Тут живе моя старша донька. Вона мешкає одна, у неї нема ще власної родини, тож ми вирішили, що будемо всі разом. У неї тут є робота, вона й зараз працює. Я вчителька. Наша школа в Каховці працює, тому в мене робота є. Викладаю онлайн. На жаль, у чоловіка роботи немає.

Стрес долати я так і не навчилася. З цим важко мені до сьогодні. Мабуть, важко і моїй родині зі мною, бо зазвичай я була їхнім центром підтримки. Але мені допомогла церква «Армія Спасіння»: я тут познайомилась з чудовими людьми, займаюсь волонтерською роботою і так рятуюсь. Я дуже вдячна церкві й цим людям. Завдяки їм я тримаюся. Ну, і, звичайно, завдяки своїй родині, яка мене завжди підтримує.

Ще на початку я відчувала, що війна не закінчиться швидко. Вона якийсь час триватиме. Людям важко, хтось не витримує і думає: нехай уже закінчиться хоч як-небудь. Але це неправильно. Треба все витримати до кінця, щоб закінчилося саме так, як має бути, щоб усі навкруги зрозуміли, що з нами так більше поводитися не можна. І ми самі в першу чергу повинні це зрозуміти.

Моя домівка поки не розгромлена, і я хочу повернутися додому. Але наразі це неможливо. Я розумію, що у своєму віці вже не зможу заробити на те, на що я заробляла протягом усього життя. Тому важко сказати, яким буде моє майбутнє. Я розумію, що ціни піднялися, чогось ми позбавлені – якихось благ, які в нас були. Але хотілося б, щоб не вмирали наші воїни та мирні жителі, не руйнувалися наші міста.