Я вдова. Мешкаю в місті Дружківці Донецької області. Виїжджала в Норвегію, але вже повернулась додому. Діти виїжджали, і мене запросили. У нас сім’я дуже велика. Важко жити всім разом. До рідної домівки хочеться. Я сама будувала дім. Звикла жити на своїй землі. 

Перед війною у мене була складна операція на тазостегновому суглобі. Працювати мені дуже важко, навіть на своєму городі. А вишивання мене відволікає. Я без нього не можу й дня провести. Вишиваю картини хрестиком.

Хоча в нас і не такі часті обстріли, бо ми ще не в «сірій зоні», але людей тут мало. Друзі пороз’їжджалися, родичів немає. Важко бути самій.

Мене на початку війни якраз тут не було. А коли я повернулася, то в нас не було газу, води. Тільки електрика. Ми готували на електроплитках. Добре, що гуманітарку нам дають. І від Фонду Ріната Ахметова теж отримуємо. Пенсію виплачують. Субсидія є на комунальні. А нам, пенсіонерам, уже особливих розкошів не потрібно. Поки з продуктами - проблем немає. Водопровідна вода є, але питну ми купуємо. Нам ще й волонтери зробили криниці глибокі й очищують воду. Там можна брати чисту воду безкоштовно.  

Найбільше я боялася, що прийдуть окупанти до нас у місто. І досі боюсь. Тоді доведеться евакуюватися. Я не хочу, щоб росіяни приходили до нас. Якщо почнуть бомбити так, як інші міста… Уже зруйнували Курахове, Авдіївку. Моя сестра двоюрідна жила в Новоселівці біля Авдіївки. Їхню хату розбомбило. Вони виїхали у Покровськ до брата, а зараз і там бомблять. Мабуть, прийдеться знову виїжджати кудись. Найстрашніше – це тікати і покидати домівку.