Євген Миколайович працював на Запорізькій АЕС, коли прийшли окупанти і зробили умови життя і роботи нестерпними

Я народився в Енергодарі, навчався в Запоріжжі. Після інституту повернувся в рідне місто і працював на атомній станції. Одружився, жінка працювала вчителькою. 

Коли почалася війна, жінка з дитиною виїхала в Польщу, а я пів року жив в Енергодарі, ходив на роботу. Нам там забороняли користуватися телефонами, перевіряли кожного дня. 

Спочатку були великі черги за хлібом, по всім магазинам був один вид ковбаси й сиру, молоко було. Магазини були пусті, ліків взагалі не було - передавали з Запоріжжя. З роботи виходили – і бігли по магазинам, в постійних чергах. В перші дні війни хліб – це вже була дикість, його люди самі пекли. Добре, що світло було. А наприкінці літа моя сім’я приїхала, і почалися сильні обстріли Енергодара. 

В наш двір прилетіло чотири снаряди, повилітали вікна, а 1 вересня нас закидали мінами. А під кінець вересня нам казали, що буде «референдум».

Ще й почали казати. що вони будуть призивати чоловіків. Воювати проти своїх я не збирався, і з-за цього виїхав. Ми виїхали через Василівку на Запоріжжя. Зараз тут проживаємо.

Батьки жінки залишилися в Енергодарі - дивляться за квартирою. Поки що до нас ніхто не заселився.

Думаю, що війна закінчиться скоро. Але не знаю, якою це буде ціною. Мені здається, що цей дід хоче любими шляхами записати себе в історію. Йому чхати на свій народ, тим більше - на нас, але я думаю, що скоро все закінчиться.