Нововасилівка рік була під владою російських солдат. Але вони обстрілювали село навіть під час окупації, щоб іще більше залякати жителів

Мені 42 роки, я шкільний техпрацівник. У мене дві доньки.

24 лютого над селом почали літати вертольоти, навколо села стріляли по нашим солдатам. Колони росіян заходили, йшли танки. Ми все бачили, було дуже важко. Більшість односельчан залишилася, виїжджала, в основному, молодь. Ми залишилися, бо в нас батько хворий і він би переїзд не витримав. Він отримував пенсію поштою, і так ми підтримували один одного.

Світла не було. Жили, як могли: допомагали одне одному, молоко давали. Російського нічого не брали, бо воно нам не потрібне. Окупанти один раз дали гуманітарну допомогу в обмін на паспортні дані, коли починався "референдум". Потім приходили й питали, чому ми не брали допомогу та їх гроші.

Ходили по хатам по п’ять чоловік з автоматами. Щось шукали. Ми дівчат ховали, накривали ковдрами, казали, що сплять, то вони не заходили.

Якось слыдом за дівчатами моїми їхали. Добре, що було недалеко від дому, та доньки забігли у двір.

Окупанти робили планові обстріли по селу - людей лякали. В самому селі стріляли в повітря, забороняли ходити після п’ятої години вечора, бо будить стріляти по ногам, казали. Коли ми стикались з ними на вулиці, то вони казали: «Мразі, відійдіть з дороги» - таке відношення було.

Тяжко було їх бачити кожного дня. Російські солдати їздили по вулицях, чинили безлад, забирали пальне. Тільки чомусь не забрали з собою тих, хто їх підтримував - і досі ходять по селу. Боляче було бачити, як наші люди вітали цих орків.

Зараз добре стало, дякую нашим ЗСУ, що нас звільнили. Швидше б це все скінчилось, повернулися хлопці та ніхто не гинув. Дуже миру хочу, щоб все піднімалося, відбудовувалося.