«Нам зателефонували сусіди й повідомили, що в наш будинок влучив снаряд»

Моє життя і життя моєї сім’ї розділилася на «до» і «після» 11 жовтня 2014 року. У цей день снаряд влучив у наш будинок, який знаходився недалеко від аеропорту. Завдяки щасливому випадку або завдяки вищим силам у цю мить нас не було вдома – ми гостювали в моєї сестри. Нам зателефонували сусіди й повідомили цю жахливу новину.

Досі, через чотири роки, я із сумом згадую сімейне гніздо на вулиці Двінській.

Восени 2013 року, коли продали квартиру, ми купили цей шикарний будинок недалеко від аеропорту. Це був будинок нашої мрії.

Коли почалася війна, ми не могли повірити, що таке можливо. До останнього думали, що ось-ось настане мир, і в Донецьк повернеться Україна. 13 жовтня сестра покликала нас у гості, ми поїхали. А через годину зателефонували сусіди й повідомили, що в наш будинок влучив снаряд. Наш будинок згорів разом із речами. Благо, що ми були передбачливими й документи носили із собою.

Валіза речей на трьох і розгубленість – як бути, що робити, куди їхати?

У нас було два варіанти – скрутитися в калачик і продовжити існування в Донецьку або переїхати в Київ, розправити крила і продовжувати жити. Ми вибрали другий варіант.

Після всього, що сталося, я стала часто ходити до церкви. Задавала батюшці одне й те ж питання: «За що моїй родині всі ці випробування? Ми ж хороші люди, це несправедливо». І кожен раз отримувала дивні відповіді з розряду «ми прийшли в цей світ, щоб страждати». Але я хочу радіти життю і бути щасливою! Відповідь на моє запитання я почула під час випадкової розмови, коли моя подруга, розповідаючи про своє життя, сказала фразу: «Спасибі, Господи, що взяв грошима!». Ось вона, відповідь на моє запитання: «За що?». У цю мить я усвідомила, що нас врятували, і значить найпрекрасніше у нас ще попереду!