Ганна вивезла з-під вогню дітей і маму в той час, коли її чоловік залишився медиком-добровольцем у столиці.

До війни ми жили звичайним пересічним життям. Наша сім’я  - це ми з чоловіком і дітками та двоє моїх батьків. Всі ми мешкаємо у одній квартирі.

24 лютого ми ніколи не забудемо! Ми ховалися у ванній, і нам здавалося, що кожен наступний вибух потужніше, ніж попередній. За тиждень після початку війни я була вимушена виїхати разом з дітками і мамою. Чоловіки залишилися у місті: батько у квартирі, а мій чоловік, лікар ортопед-травматолог, пішов оперувати добровольцем у ПДМШ.

У мене була надія лише на себе саму, я несла відповідальність за нас чотирьох. Ми їхали на авто спочатку до Фастова, потім до Хмельницького, і далі.

Зупинилися у Івано-Франківську, зняли невеличку квартиру. З коштами у нас - так собі. Вірніше, вони вже майже закінчились. Чоловік не має змоги допомогти, тому що він доброволець і ніяких виплат не отримує. Батько і мама у мене пенсіонери. Зарез стоїть гостра потреба у коштах, а не у продуктах і речах - з цим якось справляємось.